Спроба пера
Студенти спеціальності «Прикладна лінгвістика» в ХАІ мають можливість не тільки навчатися цілий семестр у одному із європейських університетів (навчання проходе виключно англійською) за програмою академічного обміну Erasmus+ International Credit Mobility; в межах програми літньої практики для студентів "GermanyZav" працювати та подорожувати Німеччиною та іншими європейськими країнами; брати активну участь у наукових та науково-практичних конференціях, олімпіадах, включно з міжнародними, з подальшою публікацією наукових статей; розвивати свої особисті наукові уподобання, проводячи дослідження в Лабораторії комп'ютерних технологій та мультимедійних засобів навчання іноземним мовам і комп'ютерним дисциплінам, що створена на спеціальності «Прикладна лінгвістика»; отримувати іменні стипендії; ставати призерами та лауреатами конкурсів й олімпіад; бути найпершими в певних видах діяльності на спеціальності та в Університеті. Вони також проявлять себе творчими особистостями!
До Вашої уваги пропонуються твори наших студентів-бакалаврів, які в межах навчальних дисциплін Теорія та практика перекладу, Редагування перекладів, Порівняльна стилістика англійської та української мов мали адаптувати складні наукові тексти для дитячої аудиторії. На наш погляд – спроби пера виявилися дуже вдалими!
До Вашої уваги пропонуються твори наших студентів-бакалаврів, які в межах навчальних дисциплін Теорія та практика перекладу, Редагування перекладів, Порівняльна стилістика англійської та української мов мали адаптувати складні наукові тексти для дитячої аудиторії. На наш погляд – спроби пера виявилися дуже вдалими!
Одного разу в далекій-далекій підводній країні, в якій проживали маленькі-маленькі морські мешканці-краплі, народилася крихітна крапелька. Батьки назвали її Градинка. Чому так, вона ніколи не знала. У неї були тато Росинка і мама Сльозинка.
Усе в країні крапель складалося з води: будинки, магазини, ліжка, стільці, посуд.
І ось, коли настала спекотна пора, мешканці морської країни стали з передчуттям чекати, коли всі вони злетять у повітря і далі – в небо, щоб перетворитися в дощ. Ставши дощем, краплі поверталися назад додому або знаходили новий будинок, раділи, жили далі і чекали нової дощової пори, щоб знову побачити небо.
Нарешті прийшов той день, коли вся країна повинна була перетворитися на хмару і злетіти. І наша маленька Градинка хвилювалася, адже вона ніколи не бачила неба, ніколи не літала і не ставала дощем. Тато її заспокоював, казав, що це найкраще, що може бути, що літати – це весело і захоплююче. Мама ж і сама чомусь плакала і переживала, що дивувало Градинку.
– Розумієш, доню, – пояснював їй тато, – зараз дуже спекотна пора і мама боїться, що ми можемо полетіти занадто високо.
– Через спеку?
– Річ у тім, чим жаркіше, тим вище до неба ми злетимо, ставши легесенькими як пух. Але там – на верху – дуже холодно.
– І що ж? Я не боюся ні спеки, ні холоду! Я тільки ... боюся летіти і ... падати. Але більше цього я боюся побачити світ, що далеко від нашого будинку, тато.
– Тому мама і переживає. Там, на небі, ми вже не залишимося краплями, а перетворимося в град. Тому ми тебе і назвали Градинкою.
– А що таке град?
– Це маленькі шматочки льоду, які падають з неба. Коли градинки падають, їм може бути боляче, і вони можуть загубитися. Але з нами все буде добре, ми повернемося додому, адже морська країна велика.
– А як же жителі Землі? Так багато крижинок буде падати на землю ...
– Ти про людей? Вони ховаються, тому що бояться, що падаючи, ми можемо їх боляче вдарити!
– Але я не хочу, щоб люди мене боялися! Я хочу, щоб вони милувалися нами, як красивим теплим дощем. Вони образяться на нас і на таку погану погоду і будуть переживати!
– Ніхто на тебе не образиться, мила. Деяким людям не подобаються ні дощ, ні град, а декому не подобається навіть сонце; хтось засмучений завжди і злиться на всіх, що б хто не робив і як не виглядав. Та ти, головне, не бійся і зберігай доброту та спокій у своєму серці, хто б що про тебе не думав.
Градинка трохи заспокоїлася, але все одно трохи хвилювалася.
Через якийсь час вона поглянула уверх і побачила сонце в самісінькому центрі неба. Під її ногами водяний асфальт став ніби вируючим. З будинку вийшли мама і тато, підійшли до Градинки і ніжно взяли її за руки. Мама, трохи заспокоївшись, витирала сльози. Тато погладив її по голівці, подивився на Градинку і підморгнув їй.
Через хвильку Градинка зрозуміла, що вся морська країна вже перебуває у повітрі, виринувши з моря. Поглянувши навколо, вона була вражена, коли побачила нескінченні зелені луки, ліси, гори, маленькі і великі будинки, над якими злітала їх хмара.
Ще через якийсь час вони піднялися так високо, що все внизу здавалося вже дуже маленьким і ледве видним. Раптом стало темно і Градинці стало страшно. Її заспокоювало тільки те, що її батьки були поруч.
Страшний гуркіт розсіяв тишу, що стояла весь цей час. Після цього здалася, що жарка блискавка пронизала хмару. Стало дуже холодно. Усі крапельки навколо по чали покриватися льодом. Тато Росинка сказав:
– Пам'ятай, що я тобі казав. Не бійся!
Градинка вже хотіла щось сказати, як раптом стало ще холодніше, і вона провалилася крізь хмарне полотно, загубивши з виду і маму, і тата.
Їй не було холодно, як вона й думала, але їй було дуже страшно. Вона вилетіла з хмари і перед нею у всій красі постав світ, до якого вона повільно наближалася. Вона думала про слова тата: «Не потрібно боятися. Все буде добре». Це додало їй рішучості, але вона весь час думала про те, як на неї подивляться люди. Чи не злякаються вони її?
Градинка все летіла і летіла, і бачила навколо себе мільйони крижинок, які раніше були крапельками, а тепер також летіли вниз. Через певний час вона зрозуміла, що наближається до маленької річечки, а значить – їх хмара відлетіла далеко від моря!
Наблизившись до річки, вона побачила міст, що з'єднував обидва берега. Під ним вона помітила три маленькі постаті, що ховалися. Це були мама, тато і їх донечка. Вони стояли, притулившись одне до одного. Градинка вже хотіла заплакати, адже, як вона і побоювалася, люди, мабуть, злилися на неї. Та вглядаючись в ці маленькі постаті, вона з подивом помітила, що вони мовчки дивляться вгору із захопленням в очах!
Це так порадувало Градинку, що вона засміялася від щастя. Вона знову згадала слова тата і раптом подумала, що не знає, де її батьки і що з ними.
Спустившись на поверхню річки разом з тисячами градинок, вона відтанула і стала шукати своїх батьків. Зрештою, вона почула голос мами, яка кликала її. Градинка підбігла до неї й обняла, як ніколи до цього. Потім підійшов і тато. Нарешті, вони були усі разом! Тато промовив:
– Ось бачиш, головне не боятися! І вірити в себе!
Ось так Градинка та її мама з татом жили довго і щасливо й дарували людям радість, стаючи то лагідним дощиком, то мілким та красивим градом.
Усе в країні крапель складалося з води: будинки, магазини, ліжка, стільці, посуд.
І ось, коли настала спекотна пора, мешканці морської країни стали з передчуттям чекати, коли всі вони злетять у повітря і далі – в небо, щоб перетворитися в дощ. Ставши дощем, краплі поверталися назад додому або знаходили новий будинок, раділи, жили далі і чекали нової дощової пори, щоб знову побачити небо.
Нарешті прийшов той день, коли вся країна повинна була перетворитися на хмару і злетіти. І наша маленька Градинка хвилювалася, адже вона ніколи не бачила неба, ніколи не літала і не ставала дощем. Тато її заспокоював, казав, що це найкраще, що може бути, що літати – це весело і захоплююче. Мама ж і сама чомусь плакала і переживала, що дивувало Градинку.
– Розумієш, доню, – пояснював їй тато, – зараз дуже спекотна пора і мама боїться, що ми можемо полетіти занадто високо.
– Через спеку?
– Річ у тім, чим жаркіше, тим вище до неба ми злетимо, ставши легесенькими як пух. Але там – на верху – дуже холодно.
– І що ж? Я не боюся ні спеки, ні холоду! Я тільки ... боюся летіти і ... падати. Але більше цього я боюся побачити світ, що далеко від нашого будинку, тато.
– Тому мама і переживає. Там, на небі, ми вже не залишимося краплями, а перетворимося в град. Тому ми тебе і назвали Градинкою.
– А що таке град?
– Це маленькі шматочки льоду, які падають з неба. Коли градинки падають, їм може бути боляче, і вони можуть загубитися. Але з нами все буде добре, ми повернемося додому, адже морська країна велика.
– А як же жителі Землі? Так багато крижинок буде падати на землю ...
– Ти про людей? Вони ховаються, тому що бояться, що падаючи, ми можемо їх боляче вдарити!
– Але я не хочу, щоб люди мене боялися! Я хочу, щоб вони милувалися нами, як красивим теплим дощем. Вони образяться на нас і на таку погану погоду і будуть переживати!
– Ніхто на тебе не образиться, мила. Деяким людям не подобаються ні дощ, ні град, а декому не подобається навіть сонце; хтось засмучений завжди і злиться на всіх, що б хто не робив і як не виглядав. Та ти, головне, не бійся і зберігай доброту та спокій у своєму серці, хто б що про тебе не думав.
Градинка трохи заспокоїлася, але все одно трохи хвилювалася.
Через якийсь час вона поглянула уверх і побачила сонце в самісінькому центрі неба. Під її ногами водяний асфальт став ніби вируючим. З будинку вийшли мама і тато, підійшли до Градинки і ніжно взяли її за руки. Мама, трохи заспокоївшись, витирала сльози. Тато погладив її по голівці, подивився на Градинку і підморгнув їй.
Через хвильку Градинка зрозуміла, що вся морська країна вже перебуває у повітрі, виринувши з моря. Поглянувши навколо, вона була вражена, коли побачила нескінченні зелені луки, ліси, гори, маленькі і великі будинки, над якими злітала їх хмара.
Ще через якийсь час вони піднялися так високо, що все внизу здавалося вже дуже маленьким і ледве видним. Раптом стало темно і Градинці стало страшно. Її заспокоювало тільки те, що її батьки були поруч.
Страшний гуркіт розсіяв тишу, що стояла весь цей час. Після цього здалася, що жарка блискавка пронизала хмару. Стало дуже холодно. Усі крапельки навколо по чали покриватися льодом. Тато Росинка сказав:
– Пам'ятай, що я тобі казав. Не бійся!
Градинка вже хотіла щось сказати, як раптом стало ще холодніше, і вона провалилася крізь хмарне полотно, загубивши з виду і маму, і тата.
Їй не було холодно, як вона й думала, але їй було дуже страшно. Вона вилетіла з хмари і перед нею у всій красі постав світ, до якого вона повільно наближалася. Вона думала про слова тата: «Не потрібно боятися. Все буде добре». Це додало їй рішучості, але вона весь час думала про те, як на неї подивляться люди. Чи не злякаються вони її?
Градинка все летіла і летіла, і бачила навколо себе мільйони крижинок, які раніше були крапельками, а тепер також летіли вниз. Через певний час вона зрозуміла, що наближається до маленької річечки, а значить – їх хмара відлетіла далеко від моря!
Наблизившись до річки, вона побачила міст, що з'єднував обидва берега. Під ним вона помітила три маленькі постаті, що ховалися. Це були мама, тато і їх донечка. Вони стояли, притулившись одне до одного. Градинка вже хотіла заплакати, адже, як вона і побоювалася, люди, мабуть, злилися на неї. Та вглядаючись в ці маленькі постаті, вона з подивом помітила, що вони мовчки дивляться вгору із захопленням в очах!
Це так порадувало Градинку, що вона засміялася від щастя. Вона знову згадала слова тата і раптом подумала, що не знає, де її батьки і що з ними.
Спустившись на поверхню річки разом з тисячами градинок, вона відтанула і стала шукати своїх батьків. Зрештою, вона почула голос мами, яка кликала її. Градинка підбігла до неї й обняла, як ніколи до цього. Потім підійшов і тато. Нарешті, вони були усі разом! Тато промовив:
– Ось бачиш, головне не боятися! І вірити в себе!
Ось так Градинка та її мама з татом жили довго і щасливо й дарували людям радість, стаючи то лагідним дощиком, то мілким та красивим градом.
Жила-була дівчинка на ім'я Світланка, яка дуже полюбляла читати книжечки та задавати мамі з татом різні питання. І ось одного разу на свій День народження вона отримала бажаний подарунок – книгу про тварин, та ще й з красивими картинками. ЇЇ радощам не було меж і в той же вечір, перед сном, Світланка почала гортати книгу в пошуках чогось цікавого.
Розглядаючи картинки, дівчинка стала помічати одну особливість, яка раніше, чомусь, зовсім її не дивувала. Вирішивши розпитати про все маму, вона рішуче попрямувала на кухню, де її мама готувала смачну вечерю.
– Мамо! Мамо! Поглянь! – вигукнула дівчинка, – ось рибка, лисичка, вовк, білочка, бобер… Навіщо їм усім потрібні хвости?
– Гарне питання, – спокійно відповіла мама і посадила Світланку з її новенькою книжечкою за стіл. – Нумо, подумаємо.
На першій картинці була зображена рибка.
– Рибці хвостик потрібен для того, щоб пересуватися під водою; у неї ж немає ні ніжок, ні ручок, а за допомогою хвостика вона відштовхується від води і пересувається. Подивись-но, – сказала мама, вказавши на їх акваріум з різнокольоровими рибками, яких тато привіз з останнього відрядження.
– Точно! – радісно відповіла Світланка, – а навіщо ще він потрібен?
– Тваринкам, які від природи швидко бігають і полюють, хвіст допомагає не впасти під час руху. А ще хвіст дуже важливий для тих тварин, які здійснюють стрибки на висоті. Поглянь! – пояснювала мама, перегортаючи сторінку захоплюючої книги, – це білка-летяга, з її назви можна зрозуміти, що вона начебто «літає», зависаючи в повітрі. Так от, для неї хвіст – це кермо, з його допомогою вона контролює, в який бік буде рухатися.
– Кермо? Прямісінько як у тата в машині?
– Майже, – кивнула мама, посміхаючись.
– А чим ще хвіст допомагає своїм власникам?
– Деякі тварини використовують його в якості кріплення: міцно охоплюють хвостом дерево і засинають. А хтось навіть використовує хвіст для спілкування.
Тут в кімнату зайшов тато, і Джессі (маленький пухнастий член сім'ї) поспішила назустріч господарю.
– Зверни увагу на її хвостик, – прошепотіла мама, – бачиш, як вона рухає хвостиком? Вона показує, що дуже задоволена поверненню тата!
– От маленька лисичка, – сказав тато, побачивши, що Джессі прямує до мисочки.
– Так, лисички... не дарма їх називають хитрими: вони використовують свої пухнасті хвостики, щоб замести сліди. Так вони рятуються, коли хочуть втекти, не залишивши за собою ні сліду.
– Її хвостик ще й гарний, рудий і пухнастий, – додала Світланка.
– Так, вірно, але в природі нічого не буває просто так або для краси, у всього є застосування.
– То чому ж хвостики буваю пухнастими?
Мама підійшла до віконця, відкрила завісу й, поглядаючи на білі сніжинки, що кружляли усюди, запитала:
– Як думаєш, на вулиці зараз холодно?
– Звичайно, – здивовано відповіла дівчинка.
– А як ми, люди, рятуємося взимку від холоду?
– Ми надягаємо теплий одяг і взуття, – посміхнулася Світланка, згадавши про новенькі черевички, які вони з мамою купили ще зранку.
– Вірно, а лисичку, як і багатьох тварин, від холоду захищає хутро. Ось тому хвостик лисички і пухнастий, щоб можна було ним прикритися та зігрітися.
Того ж вечора, засинаючи, маленька дівчинка все ще тримала новеньку цікаву книжечку, з допомогою якої дізналася про те, для чого тваринкам потрібен хвостик і чому він може бути таким пухнастим.
Розглядаючи картинки, дівчинка стала помічати одну особливість, яка раніше, чомусь, зовсім її не дивувала. Вирішивши розпитати про все маму, вона рішуче попрямувала на кухню, де її мама готувала смачну вечерю.
– Мамо! Мамо! Поглянь! – вигукнула дівчинка, – ось рибка, лисичка, вовк, білочка, бобер… Навіщо їм усім потрібні хвости?
– Гарне питання, – спокійно відповіла мама і посадила Світланку з її новенькою книжечкою за стіл. – Нумо, подумаємо.
На першій картинці була зображена рибка.
– Рибці хвостик потрібен для того, щоб пересуватися під водою; у неї ж немає ні ніжок, ні ручок, а за допомогою хвостика вона відштовхується від води і пересувається. Подивись-но, – сказала мама, вказавши на їх акваріум з різнокольоровими рибками, яких тато привіз з останнього відрядження.
– Точно! – радісно відповіла Світланка, – а навіщо ще він потрібен?
– Тваринкам, які від природи швидко бігають і полюють, хвіст допомагає не впасти під час руху. А ще хвіст дуже важливий для тих тварин, які здійснюють стрибки на висоті. Поглянь! – пояснювала мама, перегортаючи сторінку захоплюючої книги, – це білка-летяга, з її назви можна зрозуміти, що вона начебто «літає», зависаючи в повітрі. Так от, для неї хвіст – це кермо, з його допомогою вона контролює, в який бік буде рухатися.
– Кермо? Прямісінько як у тата в машині?
– Майже, – кивнула мама, посміхаючись.
– А чим ще хвіст допомагає своїм власникам?
– Деякі тварини використовують його в якості кріплення: міцно охоплюють хвостом дерево і засинають. А хтось навіть використовує хвіст для спілкування.
Тут в кімнату зайшов тато, і Джессі (маленький пухнастий член сім'ї) поспішила назустріч господарю.
– Зверни увагу на її хвостик, – прошепотіла мама, – бачиш, як вона рухає хвостиком? Вона показує, що дуже задоволена поверненню тата!
– От маленька лисичка, – сказав тато, побачивши, що Джессі прямує до мисочки.
– Так, лисички... не дарма їх називають хитрими: вони використовують свої пухнасті хвостики, щоб замести сліди. Так вони рятуються, коли хочуть втекти, не залишивши за собою ні сліду.
– Її хвостик ще й гарний, рудий і пухнастий, – додала Світланка.
– Так, вірно, але в природі нічого не буває просто так або для краси, у всього є застосування.
– То чому ж хвостики буваю пухнастими?
Мама підійшла до віконця, відкрила завісу й, поглядаючи на білі сніжинки, що кружляли усюди, запитала:
– Як думаєш, на вулиці зараз холодно?
– Звичайно, – здивовано відповіла дівчинка.
– А як ми, люди, рятуємося взимку від холоду?
– Ми надягаємо теплий одяг і взуття, – посміхнулася Світланка, згадавши про новенькі черевички, які вони з мамою купили ще зранку.
– Вірно, а лисичку, як і багатьох тварин, від холоду захищає хутро. Ось тому хвостик лисички і пухнастий, щоб можна було ним прикритися та зігрітися.
Того ж вечора, засинаючи, маленька дівчинка все ще тримала новеньку цікаву книжечку, з допомогою якої дізналася про те, для чого тваринкам потрібен хвостик і чому він може бути таким пухнастим.
Зима – це час магії, подарунків, здійснення мрій і, звичайно ж, снігу. Еліс визирнула з вікна. Снігу не було. Як і завжди. Взагалі-то, вперше вона побачила сніг не вдома. Вона гостювала у свого дядька Джексона в Колорадо. Тамтешній пейзаж був таким знайомим, і все ж – так відрізнявся. Пагорби і гори були покриті чимось, що виглядало як товста ковдра з білої солодкої вати.
Через декілька хвилин перші сніжинки почали мерехтіти в повітрі. Це була магія ...
«Мамо, чому у нас ніколи не йде сніг?», – запитала вона у своєї мами.
«У цій місцевості недостатньо холодно». І мама дівчинки побачила розчарування на обличчі своєї доньки, яке її засмутило.
«Іди-но сюди, я розповім тобі історію про снігових фей». І мама почала свою розповідь.
«Мені завжди подобалися сніжинки, золотце, як і тобі. Коли ми з твоїм дядьком Джексоном були дітьми, ми проводили багато часу на вулиці, роблячи снігових ангелів і ловлячи губами сніжинки. Іноді ми перехоплювали їх на наші темні рукавички, щоб краще розглянути їхній малюнок. Ти ж знаєш, що немає двох однакових сніжинок, так?
Їхній шлях до землі займає багато часу. Снігові феї народжуються в холодних хмарах високо над землею. Їх тіла так прозорі, що вони майже невидимі. Але це лише поки холод не перетворить їх в маленькі крижані кристалики. Вони ніби невеличкі бурульки, які ми бачили на карнизах будинків в Колорадо, пам'ятаєш, золотце? Але як і кожній дівчинці, сніжній феї потрібно причепуритися, перш ніж впасти на землю. Їхнє плаття та його фасон залежать від температури, за якої вони народилися. Феї не хочуть бути красивими просто так, вони хочуть розповісти свою історію.
Феї-сніжинки, які народилися при температурі від –3º до 0º градусів за шкалою Цельсія, виглядають як симетричні квадратики з шістьма кутами; у тих, хто народився при температурі від –5º до –3º, можна побачити багато голчастих колючок; а феї, які народилися при температурі від –8º до –5º градусів, найскромніший одяг – вони летять до землі в прямих сукнях, що нагадують стовпчики.
Сніжинки, схожі на зірочки, з'являються, коли температура досягає від –16º до –12º градусів. Їхні сукні пошиті з кристалів, і Дід Мороз якось сказав по секрету, що на одне таке плаття йде до 200 кристалів! Можеш в це повірити?
Після того, як феї-сніжинки одягнуться, вони можуть починати тихенько й повільно спускатися на землю, щоб не зім'яти своє убранство. Та все ж, їх сукні змінюються!
Сніжинки, якими ми їх бачимо на землі або наших рукавичках, дуже відрізняється від тих, якими вони були в небі! Іноді там достатньо тепло, і сніжинки тануть в хмарах, падаючи на землю краплями холодного дощику... »
«Ні, не вірю, мамо! Сніг такий... мені радісно, коли падає сніг, а от коли йде дощ – сумно. Феї б ніколи не зробили мене сумною!», – Еліс поглянула на маму.
«Добре, скажи-но мені, що ми бачимо після дощу? Вірно. Веселку». Мама посміхнулася до Еліс: «Нам подобається веселка, адже так?»
Дівчинка засміялася. Звичайно ж, їй подобалася веселка! Отже, кожного разу, коли йде дощик, це снігові феї! Хіба-що вони виглядають трішки по-іншому!
Крап. Крап. Крап. Еліс визирнула з вікна. Перші краплі дощу падали на землю. І, о диво, вони більше не робили її сумною! Зовсім ні.
Через декілька хвилин перші сніжинки почали мерехтіти в повітрі. Це була магія ...
«Мамо, чому у нас ніколи не йде сніг?», – запитала вона у своєї мами.
«У цій місцевості недостатньо холодно». І мама дівчинки побачила розчарування на обличчі своєї доньки, яке її засмутило.
«Іди-но сюди, я розповім тобі історію про снігових фей». І мама почала свою розповідь.
«Мені завжди подобалися сніжинки, золотце, як і тобі. Коли ми з твоїм дядьком Джексоном були дітьми, ми проводили багато часу на вулиці, роблячи снігових ангелів і ловлячи губами сніжинки. Іноді ми перехоплювали їх на наші темні рукавички, щоб краще розглянути їхній малюнок. Ти ж знаєш, що немає двох однакових сніжинок, так?
Їхній шлях до землі займає багато часу. Снігові феї народжуються в холодних хмарах високо над землею. Їх тіла так прозорі, що вони майже невидимі. Але це лише поки холод не перетворить їх в маленькі крижані кристалики. Вони ніби невеличкі бурульки, які ми бачили на карнизах будинків в Колорадо, пам'ятаєш, золотце? Але як і кожній дівчинці, сніжній феї потрібно причепуритися, перш ніж впасти на землю. Їхнє плаття та його фасон залежать від температури, за якої вони народилися. Феї не хочуть бути красивими просто так, вони хочуть розповісти свою історію.
Феї-сніжинки, які народилися при температурі від –3º до 0º градусів за шкалою Цельсія, виглядають як симетричні квадратики з шістьма кутами; у тих, хто народився при температурі від –5º до –3º, можна побачити багато голчастих колючок; а феї, які народилися при температурі від –8º до –5º градусів, найскромніший одяг – вони летять до землі в прямих сукнях, що нагадують стовпчики.
Сніжинки, схожі на зірочки, з'являються, коли температура досягає від –16º до –12º градусів. Їхні сукні пошиті з кристалів, і Дід Мороз якось сказав по секрету, що на одне таке плаття йде до 200 кристалів! Можеш в це повірити?
Після того, як феї-сніжинки одягнуться, вони можуть починати тихенько й повільно спускатися на землю, щоб не зім'яти своє убранство. Та все ж, їх сукні змінюються!
Сніжинки, якими ми їх бачимо на землі або наших рукавичках, дуже відрізняється від тих, якими вони були в небі! Іноді там достатньо тепло, і сніжинки тануть в хмарах, падаючи на землю краплями холодного дощику... »
«Ні, не вірю, мамо! Сніг такий... мені радісно, коли падає сніг, а от коли йде дощ – сумно. Феї б ніколи не зробили мене сумною!», – Еліс поглянула на маму.
«Добре, скажи-но мені, що ми бачимо після дощу? Вірно. Веселку». Мама посміхнулася до Еліс: «Нам подобається веселка, адже так?»
Дівчинка засміялася. Звичайно ж, їй подобалася веселка! Отже, кожного разу, коли йде дощик, це снігові феї! Хіба-що вони виглядають трішки по-іншому!
Крап. Крап. Крап. Еліс визирнула з вікна. Перші краплі дощу падали на землю. І, о диво, вони більше не робили її сумною! Зовсім ні.
Привіт, я – Мухтар. Люди вважають собак своїми найкращими друзями. Хочеш, я розповім тобі, чому люди обрали в друзі саме нас – собак, а не інших домашніх тварин? Хоча ми усі певним чином дуже потрібні й корисні для кожної людини…
Так ось, дуже-дуже давно, коли ще люди жили в печерах, ми охороняли кіз, корів, і овець, яких розводили люди, від хижаків. Ось так деякі з нас стали собаками-пастухами. Але це ж дуже відповідальна і складна робота! Адже, щоб стати справжньою собакою-пастухом, потрібно бути розумним, великим і сильним!
Плинув час і людина зрозуміла, що полювати самотужки нудно й незручно. І вона знову звернувся до нас, собак, за допомогою. Але тільки найшвидші, найенергійніші та найрозумніші собаки були у змозі виконувати таке завдання! Деяким породам – таксі та екстер'єру – більше подобалося полювати за невеликої здобиччю і залазити в звірячі нори; інші (лайки) полюбляли полювання на великого звіра; а є й такі, кому подобається наздоганяти качок або диких гусей. Ось так і з'явилися мисливські собаки.
Ну і звичайно ж, як обійтися без нас удома? Щоб жодна людина не сумувала і не відчувала себе самотньою, ми почали жити разом з нею, у будинку чи квартирі – неважливо, скільки у там місця! Ми різні не тільки за характером, але і за розмірами. Ми дружелюбні, розумні, милі й неймовірно скромні!
А нещодавно ми навчилися рятувати від самотності абсолютно всіх, навіть тих, хто не може бачити навколишній світ або тих, хто дуже заплутався у собі… Ми завжди поруч і готові допомогти!
Що ж, тепер ти знаєш все про нас. Потоваришуємо?
Так ось, дуже-дуже давно, коли ще люди жили в печерах, ми охороняли кіз, корів, і овець, яких розводили люди, від хижаків. Ось так деякі з нас стали собаками-пастухами. Але це ж дуже відповідальна і складна робота! Адже, щоб стати справжньою собакою-пастухом, потрібно бути розумним, великим і сильним!
Плинув час і людина зрозуміла, що полювати самотужки нудно й незручно. І вона знову звернувся до нас, собак, за допомогою. Але тільки найшвидші, найенергійніші та найрозумніші собаки були у змозі виконувати таке завдання! Деяким породам – таксі та екстер'єру – більше подобалося полювати за невеликої здобиччю і залазити в звірячі нори; інші (лайки) полюбляли полювання на великого звіра; а є й такі, кому подобається наздоганяти качок або диких гусей. Ось так і з'явилися мисливські собаки.
Ну і звичайно ж, як обійтися без нас удома? Щоб жодна людина не сумувала і не відчувала себе самотньою, ми почали жити разом з нею, у будинку чи квартирі – неважливо, скільки у там місця! Ми різні не тільки за характером, але і за розмірами. Ми дружелюбні, розумні, милі й неймовірно скромні!
А нещодавно ми навчилися рятувати від самотності абсолютно всіх, навіть тих, хто не може бачити навколишній світ або тих, хто дуже заплутався у собі… Ми завжди поруч і готові допомогти!
Що ж, тепер ти знаєш все про нас. Потоваришуємо?
Вітаю любий друже!
Сьогодні, я, Всезнайка, хочу розповісти тобі про одне з найдивовижніших явищ природи.
Ти вже напевне знаєш, що такі природні явища, як веселка, сніг і північне сяйво є дуже красивими. Але чи знаєш ти, що існують також і дуже небезпечні природні явища? Про одне з них я тобі сьогодні й розповім.
З давніх давен люди чули про таке явище як смерч. Ще його називають торнадо. Воно виникає, коли вітри зустрічаються і починають закручуватися, ніби женуться один за одним, граючи в гру «а ну-мо, наздожени!». Так утворюється стовп повітря від землі до хмар, який починає всмоктувати все, що потрапляє в нього, як пилосос. Смерч може бути дуже сильним і може підняти навіть будинок або автомобіль, саме тому він такий небезпечний!
Буває кілька видів цього могутнього природного явища. Смерч може з'явитися біля вогню або над водою, біля снігу або багнюки. А буває, що їх навіть декілька відразу! Один великий і кілька маленьких поруч.
Є маловідомий, але цікавий факт, яким ти зможеш поділитися з друзями! У Північній частині планети (нагорі глобуса) смерч закручується за годинниковою стрілкою, а в Південній частині (внизу глобуса) – проти годинникової стрілки!
Смерч – це явище і дуже незвичайне, і дуже небезпечне. Запам'ятай кілька важливих порад з безпеки, адже ці знання можуть стати тобі в нагоді.
1. Завжди ховайся в міцних будівлях.
2. Якщо в будинку є льох – найкраще бути там.
3. Не треба перебувати біля вікон і дверей.
4. Не ховайся в автомобілі, тому що смерч може його підняти.
Наш світ сповнений дивовижних і загадкових явищ, і про одне з них ми з тобою сьогодні дізналися. До зустрічі!
Сьогодні, я, Всезнайка, хочу розповісти тобі про одне з найдивовижніших явищ природи.
Ти вже напевне знаєш, що такі природні явища, як веселка, сніг і північне сяйво є дуже красивими. Але чи знаєш ти, що існують також і дуже небезпечні природні явища? Про одне з них я тобі сьогодні й розповім.
З давніх давен люди чули про таке явище як смерч. Ще його називають торнадо. Воно виникає, коли вітри зустрічаються і починають закручуватися, ніби женуться один за одним, граючи в гру «а ну-мо, наздожени!». Так утворюється стовп повітря від землі до хмар, який починає всмоктувати все, що потрапляє в нього, як пилосос. Смерч може бути дуже сильним і може підняти навіть будинок або автомобіль, саме тому він такий небезпечний!
Буває кілька видів цього могутнього природного явища. Смерч може з'явитися біля вогню або над водою, біля снігу або багнюки. А буває, що їх навіть декілька відразу! Один великий і кілька маленьких поруч.
Є маловідомий, але цікавий факт, яким ти зможеш поділитися з друзями! У Північній частині планети (нагорі глобуса) смерч закручується за годинниковою стрілкою, а в Південній частині (внизу глобуса) – проти годинникової стрілки!
Смерч – це явище і дуже незвичайне, і дуже небезпечне. Запам'ятай кілька важливих порад з безпеки, адже ці знання можуть стати тобі в нагоді.
1. Завжди ховайся в міцних будівлях.
2. Якщо в будинку є льох – найкраще бути там.
3. Не треба перебувати біля вікон і дверей.
4. Не ховайся в автомобілі, тому що смерч може його підняти.
Наш світ сповнений дивовижних і загадкових явищ, і про одне з них ми з тобою сьогодні дізналися. До зустрічі!
Жили-були дід та баба. Горювали-бідували, лише ягоди їли та квас пили.
Якось раз заробив старий козуб пшениці та й каже:
– Усі сусіди сіють, і ми посіємо. Буде й у нас з тобою восени свій хліб.
А стара дивиться пильно в козуб і відповідає:
– Старий, та в тебе тут зерна пшениці та вівса намішані!
Ото ж сіли вони у дворі та й почали перебирати зерна, а як перебрали – то окремо їх посіяли.
Вродили пшениця з вівсом на славу. Урожай стіною стоїть, колос колоса важче.
Прийшов час урожай збирати. Довго сварилися дід та баба, але не могли вирішити, як же правильно це зробити. Баба стоїть на своєму:
– Окремо потрібно овес та пшеницю збирати!
А дід упирається:
– Все одно борошно молотити, нехай все разом буде.
Вирішили – зробили!
Так от і зустрілися в одному кошику дві різні зернинки-хвальки. Розговорилися вони між собою. Овес почав першим:
– Я – не просто злакова рослина. У мене є надзвичайна здатність – холодостійкість! Холод мені не страшний! Коли мене висівають ранньою весною, то я можу вирости навіть при достатньо низькій температурі весною та влітку, коли літо холодне та похмуре, а температура повітря тримається на позначці усього лише 1 чи 10 градусів тепла! При цьому я, Овес, залишаюся здоровим та неушкодженим, адже речовина, яка наповнює клітинки мого зернятка (цитоплазма) і називається «желе», не змінює своєї структури! А що можеш ти? Яка твоя особливість?
Пшениця уважно послухала розповідь та й відповідає:
– Якщо подумати, то моя здатність набагато краще твоєї! Адже це – морозостійкість! Я можу рости при температурі нижче 0 градусів! Мене ж засівають восени на зиму! І це завдяки тому, що я вмію накопичувати цукор в зернинці ще з осені, коли потрапляю в землю. Ця здатність зменшує кількість вільної води в моїй зернинці. Тому в дуже холодну пору вся зібрана мною водичка не перетворюється в лід і не пошкоджує мою зернинку! Навіть якщо мороз мене заморозить, і я промерзну наскрізь, то все одно виросту!
Овес здивувався такій здатності пшениці і питає:
– Як же ти навчилася так просто переживати зиму?
А вона відповідає:
– Все завдяки нашому старому, який нас сіяв. Він вчив мене цієї здатності довго. Хочеш розповім?
Овес, бажаючи і сам навчиться, відповідає:
– Звичайно хочу, розповідай швидше.
Пшениця сіла зручніше в кошику і каже:
– Спочатку він вирощував мене при температурі від 1 до 5 градусів тепла. Непросто це було, але саме тоді я й навчилася накопичувати цукор. Далі він гартував мене при температурі трохи нижче нуля. Я навчилася змінювати частинки білків і ліпідів, що знаходяться в желе, яке наповнює мої клітини (вчені називають це цитоплазмою), збільшуючи таким чином кількість води, яка не замерзає. Під час такого загартовування я також навчилася пропускати свої корінці глибше в землю і ховати їх там від холоду.
Овес був вражений розповіддю своєї сусідки:
– Ти мене навчиш? – запитав він, але не встиг отримати відповідь...
Старий висипав весь урожай з кошика і Овес втратив свою нову подругу Пшеницю.
Якось раз заробив старий козуб пшениці та й каже:
– Усі сусіди сіють, і ми посіємо. Буде й у нас з тобою восени свій хліб.
А стара дивиться пильно в козуб і відповідає:
– Старий, та в тебе тут зерна пшениці та вівса намішані!
Ото ж сіли вони у дворі та й почали перебирати зерна, а як перебрали – то окремо їх посіяли.
Вродили пшениця з вівсом на славу. Урожай стіною стоїть, колос колоса важче.
Прийшов час урожай збирати. Довго сварилися дід та баба, але не могли вирішити, як же правильно це зробити. Баба стоїть на своєму:
– Окремо потрібно овес та пшеницю збирати!
А дід упирається:
– Все одно борошно молотити, нехай все разом буде.
Вирішили – зробили!
Так от і зустрілися в одному кошику дві різні зернинки-хвальки. Розговорилися вони між собою. Овес почав першим:
– Я – не просто злакова рослина. У мене є надзвичайна здатність – холодостійкість! Холод мені не страшний! Коли мене висівають ранньою весною, то я можу вирости навіть при достатньо низькій температурі весною та влітку, коли літо холодне та похмуре, а температура повітря тримається на позначці усього лише 1 чи 10 градусів тепла! При цьому я, Овес, залишаюся здоровим та неушкодженим, адже речовина, яка наповнює клітинки мого зернятка (цитоплазма) і називається «желе», не змінює своєї структури! А що можеш ти? Яка твоя особливість?
Пшениця уважно послухала розповідь та й відповідає:
– Якщо подумати, то моя здатність набагато краще твоєї! Адже це – морозостійкість! Я можу рости при температурі нижче 0 градусів! Мене ж засівають восени на зиму! І це завдяки тому, що я вмію накопичувати цукор в зернинці ще з осені, коли потрапляю в землю. Ця здатність зменшує кількість вільної води в моїй зернинці. Тому в дуже холодну пору вся зібрана мною водичка не перетворюється в лід і не пошкоджує мою зернинку! Навіть якщо мороз мене заморозить, і я промерзну наскрізь, то все одно виросту!
Овес здивувався такій здатності пшениці і питає:
– Як же ти навчилася так просто переживати зиму?
А вона відповідає:
– Все завдяки нашому старому, який нас сіяв. Він вчив мене цієї здатності довго. Хочеш розповім?
Овес, бажаючи і сам навчиться, відповідає:
– Звичайно хочу, розповідай швидше.
Пшениця сіла зручніше в кошику і каже:
– Спочатку він вирощував мене при температурі від 1 до 5 градусів тепла. Непросто це було, але саме тоді я й навчилася накопичувати цукор. Далі він гартував мене при температурі трохи нижче нуля. Я навчилася змінювати частинки білків і ліпідів, що знаходяться в желе, яке наповнює мої клітини (вчені називають це цитоплазмою), збільшуючи таким чином кількість води, яка не замерзає. Під час такого загартовування я також навчилася пропускати свої корінці глибше в землю і ховати їх там від холоду.
Овес був вражений розповіддю своєї сусідки:
– Ти мене навчиш? – запитав він, але не встиг отримати відповідь...
Старий висипав весь урожай з кошика і Овес втратив свою нову подругу Пшеницю.
Маленький сірий кіт сидів в тіні розлогого дерева. Кота звали Джек. Сьогодні було рівно шість місяців з того часу, як він пішов від мами і почав жити самостійно тут, в затишному зеленому парку десь на околиці Сан-Антоніо.
Джеку подобалася нове життя. Він міг нескінченно ніжитися на сонечку, ганятися за птахами і цілими днями дрімати під тінню високих дерев. Його часто підгодовували добрі люди, а сторож ніколи не проганяв. Навпаки, їм вдалося стати справжніми друзями. Сторож любив ходити риболовити і завжди брав із собою Джека. Під час таких походів кіт не раз отримував свіжу рибу в обмін на свою компанію.
Іноді, звичайно, доводилося несолодко. Особливо вранці. Рівно з 5-ї години до 7-ї ранку Джек завбачливо залазив на дерево повище, щоб не стати приманкою для місцевих псів, яких виводили гуляти їх господарі саме в цей час. Одного разу він забув залізти в своє укриття, і мало не помер від страху, тікаючи від величезної вівчарки.
Сьогоднішній день був якийсь особливий. Джек відчував це, але не міг пояснити. Діти, як правило, грали на зелених галявинах; голуби ліниво чистили пір'я на сонечку; його подруга – білка Енні – спритно стрибала з гілки на гілку, розминаючись після міцного сну.
- Я відчуваю якусь тривогу, - звернувся до неї Джек.
- Погода змінюється. Може через це? А може, з'їв щось не те? – Енні спустилася по стовбурі дереву трохи нижче.
Джек задумався. Ні, сосиски точно були свіжі. Значить, справа в погоді. Але він не помічав ніяких змін. Все ще яскраво світило сонце і було жахливо жарко. Як і завжди.
- А що з погодою? – запитав він, уважно принюхуючись.
- Тихо якось занадто. Це підозріло. Сезон торнадо адже... Зазвичай так тихо буває тільки перед бурею! – відповіла Енні.
- Торнадо? Ніколи не чув про таке. Що це таке? – Джек здивовано подивився на всі боки. А й справді, було дуже тихо і безвітряно.
Енні голосно запищала. Якби Джек не був знайомий з білкою давно, то не здогадався б, що вона так сміється.
- Зовсiм молоденький ти, Джеккі! Жити в Техасі і не знати про торнадо! От сміхота! –Енні продовжувала голосно пищати. – Адже вони тут постійно! Як і в Північній Європі, і в Азії. Я вже звикла, що раз на рік обов'язково потрібно сховатися. Інакше, що завгодно може трапитися...
Джек здивувався ще більше. Ховатися? Може, торнадо – це нашестя собак?
- Уяви дуже сильний вітер. Такий сильний, що може підняти і кружляти в повітрі цілі будинки! Це і є торнадо, – продовжила білка, нарешті, припинивши сміятися.
- Ого, – тільки й зміг промовити кіт.
- Цей вихор руйнує все на своєму шляху і залишає після себе товстий шар пилу, землі і будівельного сміття!
- Як так? Це ж просто вітер! Як він може бути таким сильним? – продовжував розпитувати Джек.
- Ну, – Енні багатозначно зітхнула. – Не знаю, як тобі пояснити. Торнадо або смерч, як його за океаном називають, не просто дме в якомусь напрямку, як «звичайний» вітер, до якого ми звикли, а закручується в воронку і за рахунок цього стає набагато сильнішим. Там, де немає ні гроз, ні сильних перепадів атмосферного тиску, ніякі види торнадо не виникають, а ось Техас, якраз, в «зоні ризику». Сам знаєш, яка тут погода.
Слова подруги змусили Джека здригнутися. Він відчув, як шерсть на спині трохи піднялася. Так бувало, коли він дуже чогось боявся. Невже таке можливо? Невже вітер може бути настільки сильним?
Енні, напевно, помітила страх в його очах. Вона продовжила свою розповідь вже набагато м'якше і без глузування.
- Не бійся ти так. Просто завжди стеж за небом. Якщо побачиш чорну грозову хмару, біжи і ховайся. Зазвичай, вона з'являється перед торнадо. Я б радила бігти до людей. Я сама так роблю. Сторож у нас добрий. Сховає завжди і допоможе. Напевно, дуже тварин любить.
Джек кивнув. Потрібно стежити за небом. Це він може. Це зовсім не складно.
- Запам'ятай, якщо побачив хмару, то скоро вітер посилюватиметься, а потім може і воронка утворитися ... Ну знаєш, як хобот у слона, – білка знову захихотіла. – Великого такого слона. «Хобот» простягається до землі і утворює воронку висотою до півтора кілометрів. Тільки уяви! Ширина торнадо, що зародився над водою, може досягати сотні метрів, а над сушею вихор може мати діаметр до кілометра і навіть більше!
- Звідки ти все це знаєш? Чи не вигадуєш ти? – Джек все ще не міг повірити в реальність такої могутньої стихії.
- Вигадую!? Мені що, нема чого робити, по-твоєму?! Я сама особисто чула, як сторож це своїм онукам розповідав. Вони теж не вірили. А потім через декілька місяців ми всі разом в бункері у сторожа сиділи. Тому що такий сильний торнадо поруч проходив, – ображено пробурмотіла Енні.
- Не ображайся! Я вірю тобі. Просто не можу уявити цього, – поспішив заспокоїти її Джек.
- Уявити ніхто не може, поки особисто не стане свідком. Причому, бажано, в укритті. Сторож говорив, що вся ця повітряна маса переміщається по спіралі зі швидкістю більше 30 метрів за секунду. З місця на місце воронка переміщується приблизно так само, як це робив би легковий автомобіль, – сказала білка, знову забираючись вище, щоб дістати пару красивих жолудів.
Джек знову відчув хвилювання.
- Це виходить, що торнадо виникає в хмарі? – крикнув він услід Енні.
- Точнісінько так.
- Але хмара ця нікуди ж не зникає? Значить, і дощ буде?
- Звичайно буде. Відразу після торнадо завжди ллють дощі з грозою. Іноді, навіть кілька днів.
Джек зіщулився. Як і будь-який кіт, він ненавидів дощ і вологу. Потрібно буде точно сховатися. Головне, не пропустити необхідний момент...
- Може, відразу ж і підемо до сторожа? – запитав він.
Енні подивилася кудись в далечінь – з верхівки старого великого дерева оглянути місцевість було набагато легше, ніж із землі.
- Я точно не пам'ятаю, як виникає торнадо. Сторож онукам пояснював, що, мовляв, тепле і холодне повітря зустрічаються. Після цього з'являється водяна пара і виділяється тепло. Воно йде вгору і тягне за собою повітря. Все сильніше і сильніше ... Як пилосос! Ось так і народжується торнадо.
Джек здригнувся. Що таке «пилосос» він знав не з чуток. Іноді він проходив повз трейлера сторожа, коли той прибирав. Брр! Гуде страшний монстр! Навіщо люди ним користуються? Якщо торнадо схожий на пилосос, то це страхіття!
- Та не напружуйся! – білка спустилася знову до Джека. – Може, взагалі стороною обійде. Так теж іноді буває...
- Було б чудово, – Джек дійсно трохи розслабився. Жив адже він якось до цього і навіть не знав, що таке буває. – А як торнадо зникає?
- Іноді дуже швидко, а іноді через кілька годин. Сторож говорив, що рано чи пізно воронка втрачає зв'язок із землею, піднімається все вище і, в кінці-кінців, розчиняється серед хмар.
Джек хмикнув. Так просто, але так страшно. Може, дійсно, обійде стороною. Не хочеться вірити, що цей чудовий літній день може закінчитися!
- А ось ти розповідала, що торнадо і над водою може виникати. А ще де? Вони, напевно, різні бувають, – запитав він.
- Знаю, що бувають ще піщані, земляні та навіть вогняні! – білка зловісно підморгнула.
- Це як?
- Вони виникають на місці виверження вулкана. Але у нас тут вулканів немає. Так що не бійся, – Енні відчувала себе найрозумнішою сьогодні. Їй подобалася роль вчителя. – А ти знаєш, чим торнадо від урагану відрізняється?
Джек спохмурнів. Він чув про урагани. І чомусь був упевнений, що це те ж саме, що й торнадо, тільки слабше.
- Ну, урагани слабкіші… – невпевнено почав він.
- Можна й так сказати. На відміну від торнадо ураган НЕ закручується воронкою. Це просто дуже сильний вітер. Утворюються урагани також десь поблизу від узбережжя, над сушею або над морем.
- Отже, урагану можна не боятися? Може і у нас просто ураган буде? Сховаємося десь під машиною і все, – безтурботно запропонував кіт.
Білка знову розсміялася.
- Дурненький Джек! Вони обидва дуже небезпечні. І ховатися під машиною не можна. Її ж може зняти в повітря! Ховатися потрібно в найміцнішому будинку або споруді. У сторожа є спеціальний бункер, я ж говорила. Там немає вікон і дуже міцні двері. Так потрібно!
Раптом і кіт, і білка відчули прохолодний вітерець. Серце Джека закалатало швидше.
- Не подобається мені це. Стривай хвилинку.
Енні швидко піднялася майже на самісіньку верхівку дерева. Завмерши там на кілька секунд, вона так само швидко спустилася вниз.
- Бачу хмари вдалині. Схоже, що гроза наближається. Забалакалися ми з тобою. Побігли до сторожа.
По дорозі до будиночка сторожа Джек похапцем помітив, що парк зовсім спорожнів. Люди якимось чином завжди дізнавалися про зміни в погоді й ховалися першими. Цікаво, як їм це вдається?
Через кілька хвилин вони опинилися біля будинку доброго сторожа. Вони були впевнені, що він не дасть їх скривдити і обов'язково захистить від будь-якого лиха.
***
Уже знаходячись в бункері разом з сім'єю сторожа, його папугою Джорджем та білкою Енні Джек подумав про те, що йому дуже пощастило з друзями. З ними він завжди буде в безпеці...
Джеку подобалася нове життя. Він міг нескінченно ніжитися на сонечку, ганятися за птахами і цілими днями дрімати під тінню високих дерев. Його часто підгодовували добрі люди, а сторож ніколи не проганяв. Навпаки, їм вдалося стати справжніми друзями. Сторож любив ходити риболовити і завжди брав із собою Джека. Під час таких походів кіт не раз отримував свіжу рибу в обмін на свою компанію.
Іноді, звичайно, доводилося несолодко. Особливо вранці. Рівно з 5-ї години до 7-ї ранку Джек завбачливо залазив на дерево повище, щоб не стати приманкою для місцевих псів, яких виводили гуляти їх господарі саме в цей час. Одного разу він забув залізти в своє укриття, і мало не помер від страху, тікаючи від величезної вівчарки.
Сьогоднішній день був якийсь особливий. Джек відчував це, але не міг пояснити. Діти, як правило, грали на зелених галявинах; голуби ліниво чистили пір'я на сонечку; його подруга – білка Енні – спритно стрибала з гілки на гілку, розминаючись після міцного сну.
- Я відчуваю якусь тривогу, - звернувся до неї Джек.
- Погода змінюється. Може через це? А може, з'їв щось не те? – Енні спустилася по стовбурі дереву трохи нижче.
Джек задумався. Ні, сосиски точно були свіжі. Значить, справа в погоді. Але він не помічав ніяких змін. Все ще яскраво світило сонце і було жахливо жарко. Як і завжди.
- А що з погодою? – запитав він, уважно принюхуючись.
- Тихо якось занадто. Це підозріло. Сезон торнадо адже... Зазвичай так тихо буває тільки перед бурею! – відповіла Енні.
- Торнадо? Ніколи не чув про таке. Що це таке? – Джек здивовано подивився на всі боки. А й справді, було дуже тихо і безвітряно.
Енні голосно запищала. Якби Джек не був знайомий з білкою давно, то не здогадався б, що вона так сміється.
- Зовсiм молоденький ти, Джеккі! Жити в Техасі і не знати про торнадо! От сміхота! –Енні продовжувала голосно пищати. – Адже вони тут постійно! Як і в Північній Європі, і в Азії. Я вже звикла, що раз на рік обов'язково потрібно сховатися. Інакше, що завгодно може трапитися...
Джек здивувався ще більше. Ховатися? Може, торнадо – це нашестя собак?
- Уяви дуже сильний вітер. Такий сильний, що може підняти і кружляти в повітрі цілі будинки! Це і є торнадо, – продовжила білка, нарешті, припинивши сміятися.
- Ого, – тільки й зміг промовити кіт.
- Цей вихор руйнує все на своєму шляху і залишає після себе товстий шар пилу, землі і будівельного сміття!
- Як так? Це ж просто вітер! Як він може бути таким сильним? – продовжував розпитувати Джек.
- Ну, – Енні багатозначно зітхнула. – Не знаю, як тобі пояснити. Торнадо або смерч, як його за океаном називають, не просто дме в якомусь напрямку, як «звичайний» вітер, до якого ми звикли, а закручується в воронку і за рахунок цього стає набагато сильнішим. Там, де немає ні гроз, ні сильних перепадів атмосферного тиску, ніякі види торнадо не виникають, а ось Техас, якраз, в «зоні ризику». Сам знаєш, яка тут погода.
Слова подруги змусили Джека здригнутися. Він відчув, як шерсть на спині трохи піднялася. Так бувало, коли він дуже чогось боявся. Невже таке можливо? Невже вітер може бути настільки сильним?
Енні, напевно, помітила страх в його очах. Вона продовжила свою розповідь вже набагато м'якше і без глузування.
- Не бійся ти так. Просто завжди стеж за небом. Якщо побачиш чорну грозову хмару, біжи і ховайся. Зазвичай, вона з'являється перед торнадо. Я б радила бігти до людей. Я сама так роблю. Сторож у нас добрий. Сховає завжди і допоможе. Напевно, дуже тварин любить.
Джек кивнув. Потрібно стежити за небом. Це він може. Це зовсім не складно.
- Запам'ятай, якщо побачив хмару, то скоро вітер посилюватиметься, а потім може і воронка утворитися ... Ну знаєш, як хобот у слона, – білка знову захихотіла. – Великого такого слона. «Хобот» простягається до землі і утворює воронку висотою до півтора кілометрів. Тільки уяви! Ширина торнадо, що зародився над водою, може досягати сотні метрів, а над сушею вихор може мати діаметр до кілометра і навіть більше!
- Звідки ти все це знаєш? Чи не вигадуєш ти? – Джек все ще не міг повірити в реальність такої могутньої стихії.
- Вигадую!? Мені що, нема чого робити, по-твоєму?! Я сама особисто чула, як сторож це своїм онукам розповідав. Вони теж не вірили. А потім через декілька місяців ми всі разом в бункері у сторожа сиділи. Тому що такий сильний торнадо поруч проходив, – ображено пробурмотіла Енні.
- Не ображайся! Я вірю тобі. Просто не можу уявити цього, – поспішив заспокоїти її Джек.
- Уявити ніхто не може, поки особисто не стане свідком. Причому, бажано, в укритті. Сторож говорив, що вся ця повітряна маса переміщається по спіралі зі швидкістю більше 30 метрів за секунду. З місця на місце воронка переміщується приблизно так само, як це робив би легковий автомобіль, – сказала білка, знову забираючись вище, щоб дістати пару красивих жолудів.
Джек знову відчув хвилювання.
- Це виходить, що торнадо виникає в хмарі? – крикнув він услід Енні.
- Точнісінько так.
- Але хмара ця нікуди ж не зникає? Значить, і дощ буде?
- Звичайно буде. Відразу після торнадо завжди ллють дощі з грозою. Іноді, навіть кілька днів.
Джек зіщулився. Як і будь-який кіт, він ненавидів дощ і вологу. Потрібно буде точно сховатися. Головне, не пропустити необхідний момент...
- Може, відразу ж і підемо до сторожа? – запитав він.
Енні подивилася кудись в далечінь – з верхівки старого великого дерева оглянути місцевість було набагато легше, ніж із землі.
- Я точно не пам'ятаю, як виникає торнадо. Сторож онукам пояснював, що, мовляв, тепле і холодне повітря зустрічаються. Після цього з'являється водяна пара і виділяється тепло. Воно йде вгору і тягне за собою повітря. Все сильніше і сильніше ... Як пилосос! Ось так і народжується торнадо.
Джек здригнувся. Що таке «пилосос» він знав не з чуток. Іноді він проходив повз трейлера сторожа, коли той прибирав. Брр! Гуде страшний монстр! Навіщо люди ним користуються? Якщо торнадо схожий на пилосос, то це страхіття!
- Та не напружуйся! – білка спустилася знову до Джека. – Може, взагалі стороною обійде. Так теж іноді буває...
- Було б чудово, – Джек дійсно трохи розслабився. Жив адже він якось до цього і навіть не знав, що таке буває. – А як торнадо зникає?
- Іноді дуже швидко, а іноді через кілька годин. Сторож говорив, що рано чи пізно воронка втрачає зв'язок із землею, піднімається все вище і, в кінці-кінців, розчиняється серед хмар.
Джек хмикнув. Так просто, але так страшно. Може, дійсно, обійде стороною. Не хочеться вірити, що цей чудовий літній день може закінчитися!
- А ось ти розповідала, що торнадо і над водою може виникати. А ще де? Вони, напевно, різні бувають, – запитав він.
- Знаю, що бувають ще піщані, земляні та навіть вогняні! – білка зловісно підморгнула.
- Це як?
- Вони виникають на місці виверження вулкана. Але у нас тут вулканів немає. Так що не бійся, – Енні відчувала себе найрозумнішою сьогодні. Їй подобалася роль вчителя. – А ти знаєш, чим торнадо від урагану відрізняється?
Джек спохмурнів. Він чув про урагани. І чомусь був упевнений, що це те ж саме, що й торнадо, тільки слабше.
- Ну, урагани слабкіші… – невпевнено почав він.
- Можна й так сказати. На відміну від торнадо ураган НЕ закручується воронкою. Це просто дуже сильний вітер. Утворюються урагани також десь поблизу від узбережжя, над сушею або над морем.
- Отже, урагану можна не боятися? Може і у нас просто ураган буде? Сховаємося десь під машиною і все, – безтурботно запропонував кіт.
Білка знову розсміялася.
- Дурненький Джек! Вони обидва дуже небезпечні. І ховатися під машиною не можна. Її ж може зняти в повітря! Ховатися потрібно в найміцнішому будинку або споруді. У сторожа є спеціальний бункер, я ж говорила. Там немає вікон і дуже міцні двері. Так потрібно!
Раптом і кіт, і білка відчули прохолодний вітерець. Серце Джека закалатало швидше.
- Не подобається мені це. Стривай хвилинку.
Енні швидко піднялася майже на самісіньку верхівку дерева. Завмерши там на кілька секунд, вона так само швидко спустилася вниз.
- Бачу хмари вдалині. Схоже, що гроза наближається. Забалакалися ми з тобою. Побігли до сторожа.
По дорозі до будиночка сторожа Джек похапцем помітив, що парк зовсім спорожнів. Люди якимось чином завжди дізнавалися про зміни в погоді й ховалися першими. Цікаво, як їм це вдається?
Через кілька хвилин вони опинилися біля будинку доброго сторожа. Вони були впевнені, що він не дасть їх скривдити і обов'язково захистить від будь-якого лиха.
***
Уже знаходячись в бункері разом з сім'єю сторожа, його папугою Джорджем та білкою Енні Джек подумав про те, що йому дуже пощастило з друзями. З ними він завжди буде в безпеці...
Більшість звірів, від маленької мишки до великого слона, можуть похвалитися своїми хвостами. Кожне звірятко має свій «особливий» хвіст і добре знає, яку користь він йому приносить. Але спочатку давайте дізнаємося, навіщо ж мешканцям лісів, полів, рік, озер і просто домашнім улюбленцям хвости?
Наприклад, для рибок – хвіст чудовий помічник, тому що рухаючи ним у різні боки, вони можуть набагато швидше плисти. Ось чому підводні мешканці такі спритні.
Диким звірам, таким як тигр, гепард і лев, хвіст потрібен для того, щоб не впасти, коли вони швидко біжать, женучись за здобиччю. Вони керують ним, зміщуючи своє тіло у потрібний бік.
Дуже цікаво спостерігати, як білка летяга використовує хвіст як кермо, перебуваючи у повітрі.
Напевно, ви ніколи не чули про такого милого звірка, якого прозвали котячим ведмедем – бінтуронгом. Виявляється, щоб не впасти з дерева під час сну, він використовує свій хвіст як кріплення. Звірятко міцно охоплює хвостом стовбур дерева і солодко засинає.
Часто хвіст використовується тваринами для спілкування та вираження свого настрою. Наприклад, коли песик радіє, він виляє їм у різні боки, а коли лякається, підтискає під себе. Кішки, коли відчувають небезпеку, піднімають хвостик вгору, роблять його дуже пухнастим, намагаючись здаватися більшими і налякати ворога. А деякі звірята, які вміють стояти на задніх лапках, можуть спиратися на нього, щоб не впасти.
За казками ми звикли сприймати лисиць як хитрих та спритних тварин, а вони ще й досить розумні. Якщо на їхній слід нападає великий хижак, руді звірята намагаються сховатися, після чого замітають хвостом свої сліди. Заплутавши цим ворога, лисиці відстрибують убік і тікають, не забуваючи «замітати» своїм хвостом по землі.
Інші тварини можуть використовувати свій хвіст для захисту – бобри, наприклад, можуть нанести хвостом такого сильного удару, що навіть людині буде важко встояти на ногах
Лемури можуть відкладати у хвості запас жиру, який їм потрібен для життя в спеку, наприклад, влітку. А ящірки можуть відкидати хвіст і тікати без нього, залишаючи його в руках хижака.
Ось навіщо усім тваринам потрібен хвіст. А чому ж хвости бувають красиві та пухнасті?
Насправді все дуже просто. Хвіст покритий ворсинками, приємними на дотик, захищає тваринку від холоду або від спеки. Якби у розумних лисичок їхні неймовірно гарні руді хвости були не такими пухнастими, їм довелося б щоразу думати про те, як заснути взимку в кучугурі снігу, не маючи змоги вкритися хвостом…
Кожне звірятко по-своєму унікальне і, отже, має власну форму хвоста, а також, без сумніву, знає, як ним користуватися.
Наприклад, для рибок – хвіст чудовий помічник, тому що рухаючи ним у різні боки, вони можуть набагато швидше плисти. Ось чому підводні мешканці такі спритні.
Диким звірам, таким як тигр, гепард і лев, хвіст потрібен для того, щоб не впасти, коли вони швидко біжать, женучись за здобиччю. Вони керують ним, зміщуючи своє тіло у потрібний бік.
Дуже цікаво спостерігати, як білка летяга використовує хвіст як кермо, перебуваючи у повітрі.
Напевно, ви ніколи не чули про такого милого звірка, якого прозвали котячим ведмедем – бінтуронгом. Виявляється, щоб не впасти з дерева під час сну, він використовує свій хвіст як кріплення. Звірятко міцно охоплює хвостом стовбур дерева і солодко засинає.
Часто хвіст використовується тваринами для спілкування та вираження свого настрою. Наприклад, коли песик радіє, він виляє їм у різні боки, а коли лякається, підтискає під себе. Кішки, коли відчувають небезпеку, піднімають хвостик вгору, роблять його дуже пухнастим, намагаючись здаватися більшими і налякати ворога. А деякі звірята, які вміють стояти на задніх лапках, можуть спиратися на нього, щоб не впасти.
За казками ми звикли сприймати лисиць як хитрих та спритних тварин, а вони ще й досить розумні. Якщо на їхній слід нападає великий хижак, руді звірята намагаються сховатися, після чого замітають хвостом свої сліди. Заплутавши цим ворога, лисиці відстрибують убік і тікають, не забуваючи «замітати» своїм хвостом по землі.
Інші тварини можуть використовувати свій хвіст для захисту – бобри, наприклад, можуть нанести хвостом такого сильного удару, що навіть людині буде важко встояти на ногах
Лемури можуть відкладати у хвості запас жиру, який їм потрібен для життя в спеку, наприклад, влітку. А ящірки можуть відкидати хвіст і тікати без нього, залишаючи його в руках хижака.
Ось навіщо усім тваринам потрібен хвіст. А чому ж хвости бувають красиві та пухнасті?
Насправді все дуже просто. Хвіст покритий ворсинками, приємними на дотик, захищає тваринку від холоду або від спеки. Якби у розумних лисичок їхні неймовірно гарні руді хвости були не такими пухнастими, їм довелося б щоразу думати про те, як заснути взимку в кучугурі снігу, не маючи змоги вкритися хвостом…
Кожне звірятко по-своєму унікальне і, отже, має власну форму хвоста, а також, без сумніву, знає, як ним користуватися.
А чи знаєш ти, мій друже, чому коти полюбляють лазити по деревам, а собаки – ні?
Ну-мо, пригадаймо, як поводяться кішки? Вони дуже поважні, нікуди не поспішають та дуже незалежні по своїй природі. А що перше спадає нам на думку, коли ми згадуємо про собак? Вони дуже віддані та ніколи не зраджують людину. Насамперед це зумовлено способом їх життя. Але не будемо дуже вдаватися у подробиці, а відразу перейдемо до найцікавішого запитання: чому коти лазять по деревам, а собаки ні?
По-перше, наші улюблені домашні тварини мають цілком різні кігті. Щоб піднятися на дерево, кішка активно користується кігтями. Вони можуть випускатися або втягуватися. Форма та будова котячих пазурів дуже унікальні. Їх незвичайна форма і загострені кінчики дозволяють кішці легко чіплятися за різні поверхні. Така особливість властива лише котикам, у собак такої немає. Собачі пазурі більш прямі, з тупими кінчиками. До того ж, вони не втягуються в лапи. Для лазіння по деревах вони точно не підходять.
По друге, котики та песики мають цілком різну спинку. Котяча ідеально підходить для виконання акробатичних трюків та лазіння по деревах. Завдяки саме такій будові спини кішка блискавично піднімається нагору, дуже вправно стрибаючи між гілками. Її шия настільки рухлива, що вона майже без обмежень може крутити головою на всі боки. Про таку гнучкість собакам залишається лише мріяти. Вони навіть не можуть розвернутися у вузькому просторі, а просто задкують назад.
Добре стояти і не падати кішці допомагає хвіст. Він досить гнучкий, довгий та рухливий. Існує навіть припущення, що хвіст допомагає приземлятися кішці на лапи при падіннях з висоти. Собаки ж свій хвіст найчастіше використовують для спілкування із господарем. Коли собака падає, вона не здатна швидко перевертатись, щоб м'яко приземлитись на лапи. Через те що лапки в кішки дуже рухливі, для впевненого руху їй потрібна зовсім невелика точка опори. Це дозволяє впевнено гуляти по парканах або гілках. З боку це виглядає ніби у лапах кішки потужні пружинки.
Любов до лазіння по деревах у котів у крові. Кішки – це природжені хижаки. Коли вони піднімаються на дерево, вони тихенько чекають на зручний момент для нападу. Собаки теж мисливці, тільки вони не ховаються, а одразу наздоганяють.
Навіть якщо її так зване «полювання» вдале, кішка дуже часто повертається на дерево. Там вона може спокійно насолодитися своїм «обідом» далеко від природних ворогів та голодних сусідських котів. Після ситного обіду в тіні гілок можна спокійно спати, висота – природний захист від різних неприємностей.
Собаки, на відміну від кішок, часто висоти навіть бояться. Тому про полювання чи відпочинок на висоті навіть не йдеться. Тому собаки завжди знаходяться на землі.
Кажуть, дерево для кішок – це окремий світ зі своїми секретами та правилами. Щоб побалувати свою кішку, деякі власники у квартирі встановлюють спеціальні споруди у вигляді дерева для точіння пазурів. Собакам такі розваги не потрібні, їм досить м'якого, затишного лежака.
Посівши позицію на дереві, кіт може вчасно помітити наближення свого головного ворога – собаки. Поки його ще не побачили, він може потихеньку втекти або підготуватися до бійки. Собаки так не роблять. Будь-яких ворогів у домашніх умовах у них немає.
Отже, підсумовуючи, зазначим наступне: для лазіння по деревах кішки використовують свої особливі кігті, собачі пазурі для цього не призначені; котяча спинка дуже гнучка, що дозволяє котам викручуватися і згинатися, як їм заманеться, спина собаки потужніша – призначена для активного бігу по землі; сильні, гнучкі лапи допомагають кішкам легко підійматися і спускатися, стрибати з досить великої висоти без шкоди здоров'ю, собака навіть при стрибку з 2 метрової висоти може отримати серйозні пошкодження; кішки – хижаки, що підстерігають, собаки – переслідують: відповідно перші дуже часто використовують дерева як укриття; для кішок дерево – це ще й розвага, там вони можуть вільно стрибати та точити свої кігті, для собак найкраща розвага – це активна гра з господарем.
Отже, мій друже, сьогодні ти дізнався багато нового про домашніх улюбленців…
Ну-мо, пригадаймо, як поводяться кішки? Вони дуже поважні, нікуди не поспішають та дуже незалежні по своїй природі. А що перше спадає нам на думку, коли ми згадуємо про собак? Вони дуже віддані та ніколи не зраджують людину. Насамперед це зумовлено способом їх життя. Але не будемо дуже вдаватися у подробиці, а відразу перейдемо до найцікавішого запитання: чому коти лазять по деревам, а собаки ні?
По-перше, наші улюблені домашні тварини мають цілком різні кігті. Щоб піднятися на дерево, кішка активно користується кігтями. Вони можуть випускатися або втягуватися. Форма та будова котячих пазурів дуже унікальні. Їх незвичайна форма і загострені кінчики дозволяють кішці легко чіплятися за різні поверхні. Така особливість властива лише котикам, у собак такої немає. Собачі пазурі більш прямі, з тупими кінчиками. До того ж, вони не втягуються в лапи. Для лазіння по деревах вони точно не підходять.
По друге, котики та песики мають цілком різну спинку. Котяча ідеально підходить для виконання акробатичних трюків та лазіння по деревах. Завдяки саме такій будові спини кішка блискавично піднімається нагору, дуже вправно стрибаючи між гілками. Її шия настільки рухлива, що вона майже без обмежень може крутити головою на всі боки. Про таку гнучкість собакам залишається лише мріяти. Вони навіть не можуть розвернутися у вузькому просторі, а просто задкують назад.
Добре стояти і не падати кішці допомагає хвіст. Він досить гнучкий, довгий та рухливий. Існує навіть припущення, що хвіст допомагає приземлятися кішці на лапи при падіннях з висоти. Собаки ж свій хвіст найчастіше використовують для спілкування із господарем. Коли собака падає, вона не здатна швидко перевертатись, щоб м'яко приземлитись на лапи. Через те що лапки в кішки дуже рухливі, для впевненого руху їй потрібна зовсім невелика точка опори. Це дозволяє впевнено гуляти по парканах або гілках. З боку це виглядає ніби у лапах кішки потужні пружинки.
Любов до лазіння по деревах у котів у крові. Кішки – це природжені хижаки. Коли вони піднімаються на дерево, вони тихенько чекають на зручний момент для нападу. Собаки теж мисливці, тільки вони не ховаються, а одразу наздоганяють.
Навіть якщо її так зване «полювання» вдале, кішка дуже часто повертається на дерево. Там вона може спокійно насолодитися своїм «обідом» далеко від природних ворогів та голодних сусідських котів. Після ситного обіду в тіні гілок можна спокійно спати, висота – природний захист від різних неприємностей.
Собаки, на відміну від кішок, часто висоти навіть бояться. Тому про полювання чи відпочинок на висоті навіть не йдеться. Тому собаки завжди знаходяться на землі.
Кажуть, дерево для кішок – це окремий світ зі своїми секретами та правилами. Щоб побалувати свою кішку, деякі власники у квартирі встановлюють спеціальні споруди у вигляді дерева для точіння пазурів. Собакам такі розваги не потрібні, їм досить м'якого, затишного лежака.
Посівши позицію на дереві, кіт може вчасно помітити наближення свого головного ворога – собаки. Поки його ще не побачили, він може потихеньку втекти або підготуватися до бійки. Собаки так не роблять. Будь-яких ворогів у домашніх умовах у них немає.
Отже, підсумовуючи, зазначим наступне: для лазіння по деревах кішки використовують свої особливі кігті, собачі пазурі для цього не призначені; котяча спинка дуже гнучка, що дозволяє котам викручуватися і згинатися, як їм заманеться, спина собаки потужніша – призначена для активного бігу по землі; сильні, гнучкі лапи допомагають кішкам легко підійматися і спускатися, стрибати з досить великої висоти без шкоди здоров'ю, собака навіть при стрибку з 2 метрової висоти може отримати серйозні пошкодження; кішки – хижаки, що підстерігають, собаки – переслідують: відповідно перші дуже часто використовують дерева як укриття; для кішок дерево – це ще й розвага, там вони можуть вільно стрибати та точити свої кігті, для собак найкраща розвага – це активна гра з господарем.
Отже, мій друже, сьогодні ти дізнався багато нового про домашніх улюбленців…
Якщо тебе цікавить тема природних явищ , то ця розповідь саме для тебе! Торнадо або смерчі — це повітряні колони, які несамовито обертаються.
Вони утворюються всередині бурі, і простягаються від хмари до землі у вигляді воронки. Смерчі проходять по землі, створюючи величезну загрозу для життя і майна. Ось чому цей феномен так багато досліджують. Але насправді ми ще багато чого не знаємо про формування смерчів. Умови, що спричинили одне торнадо, не обов'язково стануть причиною інших. З моменту початку їхнього дослідження, люди багато навчилися: наприклад, розпізнавати ознаки, що вказують на формування торнадо. Ну що, йдемо далі?
Торнадо починаються з грози, але не зі звичайної. Сягаючи 15 (п'ятнадцяти) кілометрів у висоту, вона супроводжується сильним вітром, великим градом, іноді — повенями й величезними спалахами блискавок. Це — види ураганів, які породжують торнадо, але стається це за дуже специфічних умов, особливості яких людина може вивчити й застосувати для прогнозування бурі. Повітря, що підіймається – це перший складник, необхідний для розвитку торнадо. Будь-яка буря утворюється, коли відбувається конденсація — процес, відповідальний за утворення хмар. При конденсації виділяється значна кількість тепла, це тепло перетворюється на енергію висхідних потоків повітря. Чим більше конденсату і чим більшими є грозові хмари, тим сильнішими стають висхідні потоки повітря. У супер-осередках рух повітряних мас вгору особливо потужний. В міру підняття, повітря може змінити напрямок руху і почати рухатися швидше. Зрештою, на базі бурі, за умови високої вологості, розростається величезна хмара, яка живить торнадо. Коли всі ці умови виконуються, утворюється вихор, охоплений величезною бурею. При цьому формується широка і висока труба з повітря, що обертається, яка затягує в себе повітря знизу. Якщо ця воронка повітря рухається вниз крізь великі дощові хмари в нижній частині бурі, вона засмоктує повітря всередину і перетворюється в обертову стіну з хмари, зв'язуючи воронку із поверхнею землі. Коли труба досягає землі, то стає смерчем. Більшість смерчів малі й нетривалі, зі швидкістю вітру до 180 км/год (ста вісімдесяти кілометрів на годину),але деякі можуть тривати більше як годину, створюючи вітер зі швидкістю 320 км/г (триста двадцять кілометрів на годину). Вони красиві, але при цьому дуже небезпечні, особливо якщо на їхньому шляху перебуваєте або людина, або людське помешкання. У цьому випадку нікому, навіть переслідувачам торнадо, не захочеться відчути на собі усю силу цього природного явища. Проте, як і будь-що інше, смерчі закінчуються. Коли різниця температур зменшується, умови стабілізуються, або ж зменшується вологість повітря, колись жорстокий ураган втрачає імпульс, і забирає свій смерч назад всередину. Незважаючи на це, метеорологи й переслідувачі бур залишаються напоготові. Вони пильно стежать, очікуючи, коли буря знову випустить свою величезну стіну смерчу.
Вони утворюються всередині бурі, і простягаються від хмари до землі у вигляді воронки. Смерчі проходять по землі, створюючи величезну загрозу для життя і майна. Ось чому цей феномен так багато досліджують. Але насправді ми ще багато чого не знаємо про формування смерчів. Умови, що спричинили одне торнадо, не обов'язково стануть причиною інших. З моменту початку їхнього дослідження, люди багато навчилися: наприклад, розпізнавати ознаки, що вказують на формування торнадо. Ну що, йдемо далі?
Торнадо починаються з грози, але не зі звичайної. Сягаючи 15 (п'ятнадцяти) кілометрів у висоту, вона супроводжується сильним вітром, великим градом, іноді — повенями й величезними спалахами блискавок. Це — види ураганів, які породжують торнадо, але стається це за дуже специфічних умов, особливості яких людина може вивчити й застосувати для прогнозування бурі. Повітря, що підіймається – це перший складник, необхідний для розвитку торнадо. Будь-яка буря утворюється, коли відбувається конденсація — процес, відповідальний за утворення хмар. При конденсації виділяється значна кількість тепла, це тепло перетворюється на енергію висхідних потоків повітря. Чим більше конденсату і чим більшими є грозові хмари, тим сильнішими стають висхідні потоки повітря. У супер-осередках рух повітряних мас вгору особливо потужний. В міру підняття, повітря може змінити напрямок руху і почати рухатися швидше. Зрештою, на базі бурі, за умови високої вологості, розростається величезна хмара, яка живить торнадо. Коли всі ці умови виконуються, утворюється вихор, охоплений величезною бурею. При цьому формується широка і висока труба з повітря, що обертається, яка затягує в себе повітря знизу. Якщо ця воронка повітря рухається вниз крізь великі дощові хмари в нижній частині бурі, вона засмоктує повітря всередину і перетворюється в обертову стіну з хмари, зв'язуючи воронку із поверхнею землі. Коли труба досягає землі, то стає смерчем. Більшість смерчів малі й нетривалі, зі швидкістю вітру до 180 км/год (ста вісімдесяти кілометрів на годину),але деякі можуть тривати більше як годину, створюючи вітер зі швидкістю 320 км/г (триста двадцять кілометрів на годину). Вони красиві, але при цьому дуже небезпечні, особливо якщо на їхньому шляху перебуваєте або людина, або людське помешкання. У цьому випадку нікому, навіть переслідувачам торнадо, не захочеться відчути на собі усю силу цього природного явища. Проте, як і будь-що інше, смерчі закінчуються. Коли різниця температур зменшується, умови стабілізуються, або ж зменшується вологість повітря, колись жорстокий ураган втрачає імпульс, і забирає свій смерч назад всередину. Незважаючи на це, метеорологи й переслідувачі бур залишаються напоготові. Вони пильно стежать, очікуючи, коли буря знову випустить свою величезну стіну смерчу.
Що ж, малята, час дізнатися, що таке град та як він виникає.
Іноді під час грози разом із краплями дощу з неба падають білі холодні кульки, що тануть, які й називають градом. Град – це маленькі крижинки, холодні краплинки дощу, які не встигли розтанути, поки летіли до землі. Градинки утворюються тому, що в особливо спекотні дні потоки гарячого повітря піднімаються дуже високо у повітря, де дуже холодно (у таких випадках кажуть, що температура падає набагато нижче нуля градусів).
Переохолоджені крапельки перетворюються на льодинки, які потім і падають з неба у вигляді білих холодних кульок.
Від граду треба також, як і від грози, ховатись у надійному укритті з дахом над головою. Як правило, гроза триває недовго. А після неї хмари швидко розступаються і може з'явитися веселка. Тож, уважно спостерігайте за небосхилом після дощу!
Іноді під час грози разом із краплями дощу з неба падають білі холодні кульки, що тануть, які й називають градом. Град – це маленькі крижинки, холодні краплинки дощу, які не встигли розтанути, поки летіли до землі. Градинки утворюються тому, що в особливо спекотні дні потоки гарячого повітря піднімаються дуже високо у повітря, де дуже холодно (у таких випадках кажуть, що температура падає набагато нижче нуля градусів).
Переохолоджені крапельки перетворюються на льодинки, які потім і падають з неба у вигляді білих холодних кульок.
Від граду треба також, як і від грози, ховатись у надійному укритті з дахом над головою. Як правило, гроза триває недовго. А після неї хмари швидко розступаються і може з'явитися веселка. Тож, уважно спостерігайте за небосхилом після дощу!
Чому ми не розмовляємо одразу, коли з'являємося?
Чому маленька дитина не розмовляє, коли народжується? Здавалося б, вона вже має рота, язик та зуби, але нічого не каже. Вона балакає звуками: гукає та мукає. Сьогодні ми з вами дізнаємося, чому ж так відбувається.
Вчені нам кажуть, що дитина до певного моменту мешкає у животі матері, але вона вже може багато чого відчувати та розуміти. З нею важливо розмовляти, вона чудово все чує. Дитинка живе і пізнає навколишній світ за допомогою музики, співу та слів. Чим більше часу батьки розмовляють зі своїм сином чи донькою, тим краще.
Коли дитина з'являється, вона не розмовляє. Чому ж? При народженні малюк кричить, а отже з часом навчиться і розмовляти. Але він поки що цього не робить. Саме народження – це велика та дуже нелегка для нього пригода, і йому потрібен деякий час, щоб відпочити. Потім він зможе казати лише деякі звуки, і це нормально. Але коли дитинка цього не робить і весь час мовчить, батькам треба покликати на допомогу лікарів. Але лікарі не завжди можуть швидко зрозуміти причину такої дивної поведінки. Нова маленька людина нічого не розуміє та не знає, як і що там говорити? Вона чує слова, та наче губка ловить настрій людей навколо себе.
Малюк не розуміє, що саме йому кажуть, але він вміє відрізняти добрі та гарні слова від сумних та недобрих. У нього починає розвиватися найголовніший мешканець нашого тіла – головний мозок, а разом з ним вуха та язик. Малюк чує людей навколо себе й уважно прислухається до голосів. З часом він почне повертати голову до людини, яка говорить, при цьому дуже уважно дивлячись на обличчя дорослого та на його губи.
Далі малюк потихеньку вчиться вимовляти слова. Спочатку тільки звуки і лише потім склади (ма-ма, та-то). Діти, яким є 2 або 3 місяці, будуть «гукати», а ті, кому 3-4 місяці, почнуть «белькотати».
Чи може народитися дитина, яка одразу почне говорити? Виявляється, так. Це диво сталося в м. Норильську. Після народження хлопчик став вимовляти не тільки звуки, а цілі слова. Батьки маленького Степана були дуже здивовані. Вони старанно готувалися до появи свого хлопчика: читали спеціальні книжки, ходили у школу для батьків, слухали музику. Можливо, саме тому Степан не схожий на інших дітей.
Як тільки хлопчик з'явився на світ, то розплющив очі і сказав: «Тату!». Це почула його мама і лікарка, яка їй допомагала. Наступним словом Степана було слово «мама». А наступного дня, коли мама сказала хлопчикові, що скоро прийде тато, хлопчик перепитав: «Хто? Тато?». Це було справжнє диво!
У скільки ж років звичайна дитинка починає розмовляти? Перші слова діти говорять у 8 чи 9 місяців, але це не суворе правило. Є малюки, які зовсім не розмовляють, доки їм не виповниться 14 місяців. Також є діти, які починають говорити набагато пізніше. Малюк, якому вже є 12 місяців, може знати десь від 2-3 слів до 20. У свої перші місяці життя малюк вимовляє звуки випадково, але після 6 місяців вони стають чіткими.
Дитинка, що з'явилася на світ, багато спить, але якщо її потурбувати, вона може відповісти незадоволеними звуками. Після того як їй виповниться 1 місяць, відповідь на звуки буде більш чітка: їй будуть подобатися мелодійні звуки, а гучний шум її налякає.
Дитина завжди уважно слухає голоси людей. Вона "розмовляє", коли її ніщо не турбує. У малюка добре виходять звуки «а», «гі», «га», «кхі».
Коли малюку вже 4 місяці, він починає поєднувати звуки. До кінця 5 місяця він починає «белькотати», тобто повторювати і поєднувати різні звуки. Малюк весь час повторює «ма-ма», «па-па», «ка-ка», «га-га».
Діти починають розуміти значення слів після 9 місяців. Дитина, якій є 1 рік, твердо знає десь слів 10, майже всі вони однакові («тато», «мама»). Деякі діти впевнено вимовляють слова з різними звуками («Ната», «Катя»). Малюк вже вміє говорити звуки а, о, у, б, г, п, к. Але він може називати одним словом одразу кілька предметів, якщо він знаходить у них щось спільне. Дитинка може говорити «кі» на кішку, ковдру та якусь іграшку.
Малюк, якому є 12 місяців, розуміє багато слів та фраз. Це імена батьків, назви іграшок, а також дій чи предметів, які він бачить на картинках. Якщо у малюка не все виходить, то на це слід обов'язково звернути увагу.
Коли дитині виповнюється 1 рік і 6 місяців, її починають цікавити назви предметів. Вона поступово використовує слова.
Перші «балачки» дітей – це просто крики або окремі звуки. Вона спілкується звуками та криками.
Чому маленька дитина не розмовляє, коли народжується? Здавалося б, вона вже має рота, язик та зуби, але нічого не каже. Вона балакає звуками: гукає та мукає. Сьогодні ми з вами дізнаємося, чому ж так відбувається.
Вчені нам кажуть, що дитина до певного моменту мешкає у животі матері, але вона вже може багато чого відчувати та розуміти. З нею важливо розмовляти, вона чудово все чує. Дитинка живе і пізнає навколишній світ за допомогою музики, співу та слів. Чим більше часу батьки розмовляють зі своїм сином чи донькою, тим краще.
Коли дитина з'являється, вона не розмовляє. Чому ж? При народженні малюк кричить, а отже з часом навчиться і розмовляти. Але він поки що цього не робить. Саме народження – це велика та дуже нелегка для нього пригода, і йому потрібен деякий час, щоб відпочити. Потім він зможе казати лише деякі звуки, і це нормально. Але коли дитинка цього не робить і весь час мовчить, батькам треба покликати на допомогу лікарів. Але лікарі не завжди можуть швидко зрозуміти причину такої дивної поведінки. Нова маленька людина нічого не розуміє та не знає, як і що там говорити? Вона чує слова, та наче губка ловить настрій людей навколо себе.
Малюк не розуміє, що саме йому кажуть, але він вміє відрізняти добрі та гарні слова від сумних та недобрих. У нього починає розвиватися найголовніший мешканець нашого тіла – головний мозок, а разом з ним вуха та язик. Малюк чує людей навколо себе й уважно прислухається до голосів. З часом він почне повертати голову до людини, яка говорить, при цьому дуже уважно дивлячись на обличчя дорослого та на його губи.
Далі малюк потихеньку вчиться вимовляти слова. Спочатку тільки звуки і лише потім склади (ма-ма, та-то). Діти, яким є 2 або 3 місяці, будуть «гукати», а ті, кому 3-4 місяці, почнуть «белькотати».
Чи може народитися дитина, яка одразу почне говорити? Виявляється, так. Це диво сталося в м. Норильську. Після народження хлопчик став вимовляти не тільки звуки, а цілі слова. Батьки маленького Степана були дуже здивовані. Вони старанно готувалися до появи свого хлопчика: читали спеціальні книжки, ходили у школу для батьків, слухали музику. Можливо, саме тому Степан не схожий на інших дітей.
Як тільки хлопчик з'явився на світ, то розплющив очі і сказав: «Тату!». Це почула його мама і лікарка, яка їй допомагала. Наступним словом Степана було слово «мама». А наступного дня, коли мама сказала хлопчикові, що скоро прийде тато, хлопчик перепитав: «Хто? Тато?». Це було справжнє диво!
У скільки ж років звичайна дитинка починає розмовляти? Перші слова діти говорять у 8 чи 9 місяців, але це не суворе правило. Є малюки, які зовсім не розмовляють, доки їм не виповниться 14 місяців. Також є діти, які починають говорити набагато пізніше. Малюк, якому вже є 12 місяців, може знати десь від 2-3 слів до 20. У свої перші місяці життя малюк вимовляє звуки випадково, але після 6 місяців вони стають чіткими.
Дитинка, що з'явилася на світ, багато спить, але якщо її потурбувати, вона може відповісти незадоволеними звуками. Після того як їй виповниться 1 місяць, відповідь на звуки буде більш чітка: їй будуть подобатися мелодійні звуки, а гучний шум її налякає.
Дитина завжди уважно слухає голоси людей. Вона "розмовляє", коли її ніщо не турбує. У малюка добре виходять звуки «а», «гі», «га», «кхі».
Коли малюку вже 4 місяці, він починає поєднувати звуки. До кінця 5 місяця він починає «белькотати», тобто повторювати і поєднувати різні звуки. Малюк весь час повторює «ма-ма», «па-па», «ка-ка», «га-га».
Діти починають розуміти значення слів після 9 місяців. Дитина, якій є 1 рік, твердо знає десь слів 10, майже всі вони однакові («тато», «мама»). Деякі діти впевнено вимовляють слова з різними звуками («Ната», «Катя»). Малюк вже вміє говорити звуки а, о, у, б, г, п, к. Але він може називати одним словом одразу кілька предметів, якщо він знаходить у них щось спільне. Дитинка може говорити «кі» на кішку, ковдру та якусь іграшку.
Малюк, якому є 12 місяців, розуміє багато слів та фраз. Це імена батьків, назви іграшок, а також дій чи предметів, які він бачить на картинках. Якщо у малюка не все виходить, то на це слід обов'язково звернути увагу.
Коли дитині виповнюється 1 рік і 6 місяців, її починають цікавити назви предметів. Вона поступово використовує слова.
Перші «балачки» дітей – це просто крики або окремі звуки. Вона спілкується звуками та криками.
Подивіться, яка солідна і важлива комаха. Начебто товстун у хутряній шубці з безліччю золотистих ремінців. Це джміль.
У розквіт літа бджолині сім'ї у повному розпалі. Прийде осінь і загинуть усі, окрім самки. Її називають «маткою». Навесні джмелиха-матка, що перезимувала, побудує гніздо під мохом, у гнилих пнях або в кинутих норах гризунів. І відразу ж візьметься виводити робочих джмелів-будівельників. Ці джмелі займаються розширенням гнізда та будівництва у ньому осередків. Потім у кожен осередок джмелиха-матка відкладе по яєчку.
Якщо поглянути на малюнок таких осередків джмелиного палацу, він нагадає стільники. Це будиночки для новонароджених джмелят.
Яйця матка ніби висиджує. Вона для них, як лагідна грубка. Припаде грудкою та гріє. Сидить терпляче і лише на кілька секунд сповзає попоїсти з осередків-бочечків із медом. Як і у всіх комах, у джмелів із яєць з'являються личинки. А личинки перетворюються на лялечки. Усіх їх матка продовжує зігрівати. Але ось з коконів, в яких сидять лялечки, лунає шарудіння. Тоді матка починає їх прогризати, і звідти вилазять крихітні мокрі джмелята. Мати їх облизує і вони відразу починають допомагати їй прогризати інші кокони та звільняти своїх братів та сестер.
З'являються на світ джмелята не лише навесні, а й улітку. Влітку буває спекотно, і джмелину молодь не треба гріти, навпаки, вона може перегрітися. Щоб цього не трапилося, робочі джмелі провітрюють гнізда: відкривши всі ходи-виходи, зображають вентилятори. Вони швидко-швидко, стоячи на місці, працюють крильцями, женуть усередину прохолодне повітря. Але вже молоді джмелі вирушають збирати нектар і пилок. А квіти чекають на них. Адже джмелі запилюють рослини.
Що ж це означає – «запилюють»? Якби не було джмелів, бджіл, мух та інших комах-запилювачів, то не росли б яблука, груші, вишні та абрикоси. Ми ніколи б не знали, що таке помідори, огірки, кавуни та дині. Квіти без комах просто не можуть бути. Тому рослини приваблюють комах яскравими квітами.
Квіти приваблюють комах не лише яскравим забарвленням пелюсток, але й ароматом. Ось і виходить, що квіти «кличуть» і годують комах смачним пилком та солодким нектаром, а комахи запилюють їх. Адже тільки після того, як комаха на своїх лапках принесе пилок з однієї квітки на іншу, на цій квітці починає дозрівати плід із насінням.
А запилювачі джмелі відмінні. Мешканці одного джмелиного гнізда обробляють за літо мільйони квіток. Це дуже багато! Бджоли теж запилюють квіти, збирають із них пилок та нектар. Але джміль більший за бджолу і своїм довгим хоботком забирається туди, куди бджолам з їхнім маленьким хоботком не дістатися. Рослинки поціновують у джмелях і те, що літають вони запилювати квіточки і тоді, коли решта комах відмовляється це робити: в холод, при сильному вітрі, тумані.
Швидкість польоту джмелів просто вражаюча. Джмелі не тільки швидко літають, вони ще вміють миттєво змінювати напрямок польоту.
Пропрацювавши весь день, джмелі ночують де завгодно, але найчастіше на квітках або всередині квіток. Адже в джмелиному будинку тісно, місця ледве матці з малечею вистачає, тож вже їх тіснити! Про це навіть жартівливу пісеньку вигадали: «Ех, ж-ж-життя… Немає в мене, джмеля, ж-житла. І пожаліти мене нікому!»
Джмелиний мед дуже смачний, але може викликати сильний головний біль, тому що джмелі іноді збирають мед і з отруйних рослин.
Свої гнізда джмелі захищають дуже відважно, не шкодуючи себе і люто кусаються. Біль від укусу тримається довго, і якщо укусів багато, вони можуть спричинити серйозне отруєння.
Кого ж кусають джмелі? Хто їхні вороги? Це птахи: синиці, зозулі, стрижі, ненажерлива золотиста щурка. Іноді на гнізда джмелів замахуються білки, миші, кам'яні куниці, що полюють за медом.
Багато джмелиних гнізд затоптують люди та худоба: корови, вівці, кози, коні. Останніми роками джмелів поменшало… Деякі види джмелів потрапили навіть у Червону Книгу. Це означає, що цих джмелів залишилося так мало, що вони потребують захисту, а інакше можуть зовсім зникнути. Якщо ж зникнуть джмелі, слідом за ними зникнуть квіти, які вони запилюють, зникнуть птахи, які харчуються джмелями. Адже в природі все міцно пов'язано.
Ми з вами можемо і маємо оберігати комах. А ви постарайтеся дізнатися про них якнайбільше і не тільки з книг та оповідань дорослих, а ще й зі своїх власних спостережень.
У розквіт літа бджолині сім'ї у повному розпалі. Прийде осінь і загинуть усі, окрім самки. Її називають «маткою». Навесні джмелиха-матка, що перезимувала, побудує гніздо під мохом, у гнилих пнях або в кинутих норах гризунів. І відразу ж візьметься виводити робочих джмелів-будівельників. Ці джмелі займаються розширенням гнізда та будівництва у ньому осередків. Потім у кожен осередок джмелиха-матка відкладе по яєчку.
Якщо поглянути на малюнок таких осередків джмелиного палацу, він нагадає стільники. Це будиночки для новонароджених джмелят.
Яйця матка ніби висиджує. Вона для них, як лагідна грубка. Припаде грудкою та гріє. Сидить терпляче і лише на кілька секунд сповзає попоїсти з осередків-бочечків із медом. Як і у всіх комах, у джмелів із яєць з'являються личинки. А личинки перетворюються на лялечки. Усіх їх матка продовжує зігрівати. Але ось з коконів, в яких сидять лялечки, лунає шарудіння. Тоді матка починає їх прогризати, і звідти вилазять крихітні мокрі джмелята. Мати їх облизує і вони відразу починають допомагати їй прогризати інші кокони та звільняти своїх братів та сестер.
З'являються на світ джмелята не лише навесні, а й улітку. Влітку буває спекотно, і джмелину молодь не треба гріти, навпаки, вона може перегрітися. Щоб цього не трапилося, робочі джмелі провітрюють гнізда: відкривши всі ходи-виходи, зображають вентилятори. Вони швидко-швидко, стоячи на місці, працюють крильцями, женуть усередину прохолодне повітря. Але вже молоді джмелі вирушають збирати нектар і пилок. А квіти чекають на них. Адже джмелі запилюють рослини.
Що ж це означає – «запилюють»? Якби не було джмелів, бджіл, мух та інших комах-запилювачів, то не росли б яблука, груші, вишні та абрикоси. Ми ніколи б не знали, що таке помідори, огірки, кавуни та дині. Квіти без комах просто не можуть бути. Тому рослини приваблюють комах яскравими квітами.
Квіти приваблюють комах не лише яскравим забарвленням пелюсток, але й ароматом. Ось і виходить, що квіти «кличуть» і годують комах смачним пилком та солодким нектаром, а комахи запилюють їх. Адже тільки після того, як комаха на своїх лапках принесе пилок з однієї квітки на іншу, на цій квітці починає дозрівати плід із насінням.
А запилювачі джмелі відмінні. Мешканці одного джмелиного гнізда обробляють за літо мільйони квіток. Це дуже багато! Бджоли теж запилюють квіти, збирають із них пилок та нектар. Але джміль більший за бджолу і своїм довгим хоботком забирається туди, куди бджолам з їхнім маленьким хоботком не дістатися. Рослинки поціновують у джмелях і те, що літають вони запилювати квіточки і тоді, коли решта комах відмовляється це робити: в холод, при сильному вітрі, тумані.
Швидкість польоту джмелів просто вражаюча. Джмелі не тільки швидко літають, вони ще вміють миттєво змінювати напрямок польоту.
Пропрацювавши весь день, джмелі ночують де завгодно, але найчастіше на квітках або всередині квіток. Адже в джмелиному будинку тісно, місця ледве матці з малечею вистачає, тож вже їх тіснити! Про це навіть жартівливу пісеньку вигадали: «Ех, ж-ж-життя… Немає в мене, джмеля, ж-житла. І пожаліти мене нікому!»
Джмелиний мед дуже смачний, але може викликати сильний головний біль, тому що джмелі іноді збирають мед і з отруйних рослин.
Свої гнізда джмелі захищають дуже відважно, не шкодуючи себе і люто кусаються. Біль від укусу тримається довго, і якщо укусів багато, вони можуть спричинити серйозне отруєння.
Кого ж кусають джмелі? Хто їхні вороги? Це птахи: синиці, зозулі, стрижі, ненажерлива золотиста щурка. Іноді на гнізда джмелів замахуються білки, миші, кам'яні куниці, що полюють за медом.
Багато джмелиних гнізд затоптують люди та худоба: корови, вівці, кози, коні. Останніми роками джмелів поменшало… Деякі види джмелів потрапили навіть у Червону Книгу. Це означає, що цих джмелів залишилося так мало, що вони потребують захисту, а інакше можуть зовсім зникнути. Якщо ж зникнуть джмелі, слідом за ними зникнуть квіти, які вони запилюють, зникнуть птахи, які харчуються джмелями. Адже в природі все міцно пов'язано.
Ми з вами можемо і маємо оберігати комах. А ви постарайтеся дізнатися про них якнайбільше і не тільки з книг та оповідань дорослих, а ще й зі своїх власних спостережень.
Любі малята! Чи готові ви дізнатися про великі секрети світу навколо вас? Так що ж приховують від вас кольори? Тоді слухайте уважно! …І Катерина Володимирівна почала свою розповідь діткам, які гуляли в парку неподалік від дитячого садка.
– У нашому світі, де живуть дітки, дорослі, тваринки та рослинки, існує сім головних кольорів. Щоб їх згадати – просто уявіть веселку, яка з'являється після дощу: отже – це червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний, синій та фіолетовий кольори. Вони найкращі друзі, тому завжди знаходяться разом. Але чого не знають іноді й дорослі люди, так це те, що якщо усі сім кольорів змішати, вийде білий!
– А чому тоді небо блакитне? – запитала Оленка.
– Коли сонце світить на нашу планету, його біле світло доходить до повітряного шару, що окутує Землю, та розсіюється на сім кольорів. От саме тоді друзі-кольори й починають гратися та змагатися – хто ж найшвидший? Блакитний завжди виявляється найспритнішим, саме тому наше небо фарбується у цей колір. Але Червоний не бажає програвати, хоча він і найповільніший. Він змагається до кінця, та надвечір наздоганяє блакитний. Тоді небо стає червоним, рожевим, або помаранчевим – залежно від того, як швидко Червоний біг…
– А чому море синє? – і знову Оленці було дуже цікаво дізнатися відповідь…
Катерина Володимирівна відчула, що усі діти в групі зацікавилися питанням – їх допитливі очі дивилися на неї – усі очікували на відповідь.
– Усі знають, що вода прозора, але чому тоді море синє, зелене, сіре або блакитне? Усе дуже просто! Вода, як і повітря, поглинає світло, вбирає його в себе та відображає колір неба як дзеркало!
Петрик, який, як завжди, дуже уважно слухав (іноді Катерина Володимирівна думала – от якийсь учений росте!), недовірливо запитав: «Я був у бабусі і ходив після дощу калюжами. Там також вода… чому ж калюжі не блакитного кольору, а чорного?»
Катерина Володимирівна навіть не здивувалася – звикла уже до несподіваних і розумних питань хлопчика….
– Калюжки зовсім неглибокі і невелика кількість води в них перемішується із землею, вода стає в калюжі каламутною – темною.
Оповідь виховательки дитячого садка зацікавила дітлахів… Чому? Чому? Чому?
– А зелене листя і трава – це зелений колір упав на них?
– Листочок кожної травинки та рослинки складається, як будиночок, з магічних «цеглинок», які називаються молекулами хлорофілу. Тільки цеглинки ми можемо побачити, а молекули листочків – ні. Саме ці «цеглинки»-молекули поглинають усі барви веселки, окрім зеленого кольору: «залишають» його собі… Отже, ми цей зелений колір і бачимо…
– А чому тоді восени листя не зелене, а жовте? І чому воно опадає?
«Це вже занадто», – подумала Катерина Володимирівна, «на сьогодні досить, а то ми не встигнемо повернутися на обід до садочку…»
– Завтра приходьте до садочку, підемо гуляти і я вам усе розповім! Ну ж бо! Ходімо швидше! На нас уже чекає смачний обід!
Хто б то знав, яка це нелегка справа – зацікавити дитину та підтримати в ній цю зацікавленість до усього, що навколо!
– У нашому світі, де живуть дітки, дорослі, тваринки та рослинки, існує сім головних кольорів. Щоб їх згадати – просто уявіть веселку, яка з'являється після дощу: отже – це червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний, синій та фіолетовий кольори. Вони найкращі друзі, тому завжди знаходяться разом. Але чого не знають іноді й дорослі люди, так це те, що якщо усі сім кольорів змішати, вийде білий!
– А чому тоді небо блакитне? – запитала Оленка.
– Коли сонце світить на нашу планету, його біле світло доходить до повітряного шару, що окутує Землю, та розсіюється на сім кольорів. От саме тоді друзі-кольори й починають гратися та змагатися – хто ж найшвидший? Блакитний завжди виявляється найспритнішим, саме тому наше небо фарбується у цей колір. Але Червоний не бажає програвати, хоча він і найповільніший. Він змагається до кінця, та надвечір наздоганяє блакитний. Тоді небо стає червоним, рожевим, або помаранчевим – залежно від того, як швидко Червоний біг…
– А чому море синє? – і знову Оленці було дуже цікаво дізнатися відповідь…
Катерина Володимирівна відчула, що усі діти в групі зацікавилися питанням – їх допитливі очі дивилися на неї – усі очікували на відповідь.
– Усі знають, що вода прозора, але чому тоді море синє, зелене, сіре або блакитне? Усе дуже просто! Вода, як і повітря, поглинає світло, вбирає його в себе та відображає колір неба як дзеркало!
Петрик, який, як завжди, дуже уважно слухав (іноді Катерина Володимирівна думала – от якийсь учений росте!), недовірливо запитав: «Я був у бабусі і ходив після дощу калюжами. Там також вода… чому ж калюжі не блакитного кольору, а чорного?»
Катерина Володимирівна навіть не здивувалася – звикла уже до несподіваних і розумних питань хлопчика….
– Калюжки зовсім неглибокі і невелика кількість води в них перемішується із землею, вода стає в калюжі каламутною – темною.
Оповідь виховательки дитячого садка зацікавила дітлахів… Чому? Чому? Чому?
– А зелене листя і трава – це зелений колір упав на них?
– Листочок кожної травинки та рослинки складається, як будиночок, з магічних «цеглинок», які називаються молекулами хлорофілу. Тільки цеглинки ми можемо побачити, а молекули листочків – ні. Саме ці «цеглинки»-молекули поглинають усі барви веселки, окрім зеленого кольору: «залишають» його собі… Отже, ми цей зелений колір і бачимо…
– А чому тоді восени листя не зелене, а жовте? І чому воно опадає?
«Це вже занадто», – подумала Катерина Володимирівна, «на сьогодні досить, а то ми не встигнемо повернутися на обід до садочку…»
– Завтра приходьте до садочку, підемо гуляти і я вам усе розповім! Ну ж бо! Ходімо швидше! На нас уже чекає смачний обід!
Хто б то знав, яка це нелегка справа – зацікавити дитину та підтримати в ній цю зацікавленість до усього, що навколо!
