Edith Reeds / Едіт Рідс
Тільки бог знає що сподвигло Самюеля піднятися ні світ ні зоря у той злощасний день. Було враження, що уся природа була проти нього одного, боролася з ним, з'ясовуючи хто сильніший. Зранку він вийшов прогулятися по території коледжу й лісу, що був поблизу, він часто це робив і в нього навіть був звичний йому маршрут. Йому подобалася тиша й темрява, що простягалася усюди саме у цей час, спокій, взявший у полон весь острів. Саме у такі моменти він міг досконало роздивитися маленькі росинки, що делікатно збирало на собі павутиння поміж гілок дерев і зорі на небі, що були так близько і далеко водночас.
Але сьогодні було інакше, ліс зустрів його дощем. Хлопець був обурений таким вітанням свого старого приятеля, з котрим він провів стільки своїх самотніх і сумних годин. Намагаючись хоч якось вберегти себе від крапель холодної води, він заблукав все далі у ліс, у частину яку раніше ніколи не відвідував. Дерева тут були вище аніж ті, що були звичні для Самюеля. Гігантські ялини закривали небо своїми кронами, жодна зірка не могла пробити їхній бар'єр. Дощ скінчився, залишивши парубка загубленим й промокшим до нитки. Хлопець вертів головою в усі чотири сторони не в змозі вгледіти звідки він прийшов, його чорні роги чіпляли гілки дерев. Але все було марно, темрява заповнила простір, наче увібрала у себе все існуюче світло. Відомий своїми магічними здібностями Самюель, мабуть, уперше відчув безсилля. Це не значило що його магії було замало для боротьби з силами лісу, напроти, він би без напрягу осяяв увесь острів, якщо б не забув паличку у своїй кімнаті. До того ж він був настільки збитий з пантелику, що забув про те, що він один с найсильніших магів світу. Хлопець стояв посеред дерев наче щойно народжене оленятко, кидаючи свій погляд з гілки на гілку, у пошуках хоч краплини світла.
- Ла лала~,- із глибин лісу почувся чарівний дівочий голос.- ~ла лала ла ла~,- мелодія наче охопила весь ліс, солодкий як мед голос було чутно звідусіль, поки його хазяйка відспівувала кожну ноту.- ~Спів, мій спів, мене ти веди~.
Зачарований піснею парубок йшов на голос, на цей раз оминаючи перешкоди накшталт гілок. Пробравшись скрізь ялини, що огорожували місце наче величезна стіна, він побачив невеличке озерце. Поверхня води відзеркалювала місяць, що світив у небі разом із зорями, через це озеро наче світилося зсередини. Тишу перебивало цвірінкання коників й квакання жаб, жітелів озера. На іншому від Самюеля березі, він побачив дівчину. "Напевно то вона співала": подумав парубок, трохи ховаючись за стовбуром ближнього дерева. Дівчина виглядала як справжня лісова фея, її русяве волосся струїлося, як нестримна гірна річка, аж до її колін, місячне світло відбивалося від її блакитних очей, а трохи здернутий ніс був укритий рум'янцем. Обличчя в неї було кругленьке й невеличке, а фігуру приховувала довга конопляна сорочка молочного кольору. Маленькими кроками лісова красуня йшла до самого центра озера, її вбрання, а потім і волосся, поїлися його водою.
- Через пісню мою, мелодію~,- продовжила відривано співати дівчина. Її голос був тихим й тремтів чи то від холоду чи то від почуттів, що вона вкладала у пісню.- ~наче протікає як річка цей світ, увесь цей світ~.
З кожною строкою голос дівчини лунав гучніше і впевненіше. Дівчина співала посеред озера, розводячи руки у різні сторони, інколи заплющювала очі, пригортаючи долоні до серця. Вона начебто сповідалася місяцю, виказувала йому свою печаль і турботи, що старанно приховувала від інших.
"Кожен ранок встаю, шукаю тебе,
Майбутнє, де тебе нема
Ніколи не хотіла я бачити це, у своїх думках.
Та тебе вже нема, і розгублена я,
Усі інші, не я, наче з цим всим змирилися.
І навіть тоді, коли в темряві все,
Завтра прийде... Пісня моя, веди мене! "
Зачарований виступом Самюель, не помітивши, став наближатися до берега, ступаючи якомога тихіше на розмитий дощем грунт. Але усі його старання були вмить знищені долею, що підсунула йому ту чортову гілку прямо під ноги. Дівчина, скрикнувши, вибігла з води, тепер її сорочка наче важила тонну і повністю прилипла до її блідої шкіри.
- Вибач вибач, я не хотів тебе лякати.- поспішив вигукнути хлопець перш ніж його лісова знайома зникла серед стовбурів дерев.- Я заблукав, а потім почув твій спів, він і привів мене сюди, дякую тобі. - русява виглянула з-за дубу, за яким ховалася, й з цікавістю, але обережно, оглянула незнайомця.
Самюель був високим та струнким, його осанка видавала у ньому людину блакитної крові. Зелені очі світилися наче ліхтарі, а волосся, навпаки, злилося з темрявою. Окремої уваги турбують роги, стирчачі з його макітри, чорні як вуголь вони не були схожими на роги будь-якої існуючої тварини. Не угледів у хлопці злих намірів молодиця вийшла зі своєї схованки.
- Як.. тебе звуть?- спитав він, сподіваючись налагодити зв'язок із новою знайомою.
(P.S.: пісня яку вона співає, це реальна пісня яку я намагалась перекладати Belle Gales of song (japanese version))
Але сьогодні було інакше, ліс зустрів його дощем. Хлопець був обурений таким вітанням свого старого приятеля, з котрим він провів стільки своїх самотніх і сумних годин. Намагаючись хоч якось вберегти себе від крапель холодної води, він заблукав все далі у ліс, у частину яку раніше ніколи не відвідував. Дерева тут були вище аніж ті, що були звичні для Самюеля. Гігантські ялини закривали небо своїми кронами, жодна зірка не могла пробити їхній бар'єр. Дощ скінчився, залишивши парубка загубленим й промокшим до нитки. Хлопець вертів головою в усі чотири сторони не в змозі вгледіти звідки він прийшов, його чорні роги чіпляли гілки дерев. Але все було марно, темрява заповнила простір, наче увібрала у себе все існуюче світло. Відомий своїми магічними здібностями Самюель, мабуть, уперше відчув безсилля. Це не значило що його магії було замало для боротьби з силами лісу, напроти, він би без напрягу осяяв увесь острів, якщо б не забув паличку у своїй кімнаті. До того ж він був настільки збитий з пантелику, що забув про те, що він один с найсильніших магів світу. Хлопець стояв посеред дерев наче щойно народжене оленятко, кидаючи свій погляд з гілки на гілку, у пошуках хоч краплини світла.
- Ла лала~,- із глибин лісу почувся чарівний дівочий голос.- ~ла лала ла ла~,- мелодія наче охопила весь ліс, солодкий як мед голос було чутно звідусіль, поки його хазяйка відспівувала кожну ноту.- ~Спів, мій спів, мене ти веди~.
Зачарований піснею парубок йшов на голос, на цей раз оминаючи перешкоди накшталт гілок. Пробравшись скрізь ялини, що огорожували місце наче величезна стіна, він побачив невеличке озерце. Поверхня води відзеркалювала місяць, що світив у небі разом із зорями, через це озеро наче світилося зсередини. Тишу перебивало цвірінкання коників й квакання жаб, жітелів озера. На іншому від Самюеля березі, він побачив дівчину. "Напевно то вона співала": подумав парубок, трохи ховаючись за стовбуром ближнього дерева. Дівчина виглядала як справжня лісова фея, її русяве волосся струїлося, як нестримна гірна річка, аж до її колін, місячне світло відбивалося від її блакитних очей, а трохи здернутий ніс був укритий рум'янцем. Обличчя в неї було кругленьке й невеличке, а фігуру приховувала довга конопляна сорочка молочного кольору. Маленькими кроками лісова красуня йшла до самого центра озера, її вбрання, а потім і волосся, поїлися його водою.
- Через пісню мою, мелодію~,- продовжила відривано співати дівчина. Її голос був тихим й тремтів чи то від холоду чи то від почуттів, що вона вкладала у пісню.- ~наче протікає як річка цей світ, увесь цей світ~.
З кожною строкою голос дівчини лунав гучніше і впевненіше. Дівчина співала посеред озера, розводячи руки у різні сторони, інколи заплющювала очі, пригортаючи долоні до серця. Вона начебто сповідалася місяцю, виказувала йому свою печаль і турботи, що старанно приховувала від інших.
"Кожен ранок встаю, шукаю тебе,
Майбутнє, де тебе нема
Ніколи не хотіла я бачити це, у своїх думках.
Та тебе вже нема, і розгублена я,
Усі інші, не я, наче з цим всим змирилися.
І навіть тоді, коли в темряві все,
Завтра прийде... Пісня моя, веди мене! "
Зачарований виступом Самюель, не помітивши, став наближатися до берега, ступаючи якомога тихіше на розмитий дощем грунт. Але усі його старання були вмить знищені долею, що підсунула йому ту чортову гілку прямо під ноги. Дівчина, скрикнувши, вибігла з води, тепер її сорочка наче важила тонну і повністю прилипла до її блідої шкіри.
- Вибач вибач, я не хотів тебе лякати.- поспішив вигукнути хлопець перш ніж його лісова знайома зникла серед стовбурів дерев.- Я заблукав, а потім почув твій спів, він і привів мене сюди, дякую тобі. - русява виглянула з-за дубу, за яким ховалася, й з цікавістю, але обережно, оглянула незнайомця.
Самюель був високим та струнким, його осанка видавала у ньому людину блакитної крові. Зелені очі світилися наче ліхтарі, а волосся, навпаки, злилося з темрявою. Окремої уваги турбують роги, стирчачі з його макітри, чорні як вуголь вони не були схожими на роги будь-якої існуючої тварини. Не угледів у хлопці злих намірів молодиця вийшла зі своєї схованки.
- Як.. тебе звуть?- спитав він, сподіваючись налагодити зв'язок із новою знайомою.
(P.S.: пісня яку вона співає, це реальна пісня яку я намагалась перекладати Belle Gales of song (japanese version))
"I lay in my hand a quill
Shell it slowly sribe my will
As it gently draws a line
Shell it heal hurt soul of mine"
As I gazed upon a sight before me, I couldn't help but feel a bit sentimental. Rays of sun felt warm on my skin, filling my heart with a sense of comfort. The wind changed its pace from time to time, it was warm, like an embrace of an old friend. Perhaps it was him, the one who told me one day "May the wind guide you". Was it his way of letting me know he's looking after me? The thought of it feels nice. Placing my notebook and a quill beside me, I close my eyes, to simply enjoy the feeling of wind messing with my hair. " As childish and playful as always" I think to myself, drifting into sweet slumber. Usually I wouldn't dare sleep like that in the open fields, due to many dangers they possess. But, for some reason, I feel as protected and welcomed as in my own house. Suddenly it feelt a bit colder than before, and the sun, that was once laying upon my eyelids, disappeared. It became clear that a person stood right in front of me. "Did no one tell you it's dangerous to sleep in the wild?" said a familiar voice, as the gust of cold wind hit my face. There he was, standing before me as I opened my eyes, a cheerful little bard dressed in green. "I thought I'd let myself sunbathe in the nature. After all, the wind protects me". I looked at him with a soft smile and he looked back at me smiling widely. "I see you're working on a new poem. Mind if I take a listen?" he said, sitting beside me. "Of course, my dear friend". I began to recite my freshly written poem, while he softly tugged on the strings of his lyre. And so, there we were, sitting under a big tree, telling stories for the wind to carry across the land. Two friends, two lovers, two souls that found comfort in each other...
Shell it slowly sribe my will
As it gently draws a line
Shell it heal hurt soul of mine"
As I gazed upon a sight before me, I couldn't help but feel a bit sentimental. Rays of sun felt warm on my skin, filling my heart with a sense of comfort. The wind changed its pace from time to time, it was warm, like an embrace of an old friend. Perhaps it was him, the one who told me one day "May the wind guide you". Was it his way of letting me know he's looking after me? The thought of it feels nice. Placing my notebook and a quill beside me, I close my eyes, to simply enjoy the feeling of wind messing with my hair. " As childish and playful as always" I think to myself, drifting into sweet slumber. Usually I wouldn't dare sleep like that in the open fields, due to many dangers they possess. But, for some reason, I feel as protected and welcomed as in my own house. Suddenly it feelt a bit colder than before, and the sun, that was once laying upon my eyelids, disappeared. It became clear that a person stood right in front of me. "Did no one tell you it's dangerous to sleep in the wild?" said a familiar voice, as the gust of cold wind hit my face. There he was, standing before me as I opened my eyes, a cheerful little bard dressed in green. "I thought I'd let myself sunbathe in the nature. After all, the wind protects me". I looked at him with a soft smile and he looked back at me smiling widely. "I see you're working on a new poem. Mind if I take a listen?" he said, sitting beside me. "Of course, my dear friend". I began to recite my freshly written poem, while he softly tugged on the strings of his lyre. And so, there we were, sitting under a big tree, telling stories for the wind to carry across the land. Two friends, two lovers, two souls that found comfort in each other...
There he is crying in my arms. So unusual... He's always so annoying and insufferable, yet for the first time I see him give in to his vulnerability. Kaiser has always been wearing a mask, pretending that he's confident and independent. Making enemies with his arrogant demeanor was as easy as breaking a glass dish. Making people hate him is his specialty, really... And I hated him too. Although I knew his facade was quite wobbly as it is and his actual self is akin to a fragile selenite, my morals couldn't let me excuse his behavior.
I take a look around for what seems like the first time since I sprinted to prevent him from harming himself. Curious players gather around to see the downfall of the strong and mighty Michael Kaiser. I can feel him gripping my blouse and trying to release himself from my strong hold, just to choke out the feelings that are stuck in his chest. I can't let him...
Everyone around keeps looking at us, their eyes eating up the sight in front of them. The more vicious ones are like vultures, watching their pray fall to it's death and decay.
- Get the nurses, quick! - I nearly yell at the coach. He runs off to the infirmary to get the needed help. I look over at Ness, probably the only one who knew and understood Kaiser in this whole facility. He is stunned, the grimm expression on his face tells me he didn't anticipate anything like that too.
- Ness, please, come to the infirmary later today. - I ask him quietly. He nods in agreement, his expression still the same as before.
Michael seems to have calmed down a bit, still sobbing on my shoulder, but not trying to make me let go of him. I hold him in my arms, his body weights on me, exhausted from the earlier outburst. He almost seems to have fallen asleep in the comfort of my embrace.
Nurses come back with the coach and check the overall state of the broken athlete, their conclusion being "He'll live". We get him to the infirmary and lay him on one of the beds, so he can rest and recover. He's almost asleep and he's still gripping the edge of my blouse... Guess he's desperate for someone to be with him right now. I shouldn't leave him alone in such a state.
I sit beside Kaiser's bed, watching over him as he drifts into sweet slumber. His eyes are red from crying and his eyelashes are glistening with leftover tears. I gently sweep the tear traces off his face with my thumb, he winces at first but quickly gets used to the sensation. He's like a stray kitten, longing for affection from every passing stranger. I wonder why he reacted the way he did, looking at the white ceiling of the infirmary. Perhaps, it's the pent up pain, accumulated throughout the years of committing to a competitive sport or maybe it's something related to his family, who I don't really know anything about.
A few hours pass until he wakes up. His hair is all messy, even more then it is usually.
- How are you feeling? - I ask him as I mix a painkiller with some warm water.
He doesn’t respond, his gaze is unfocused and cloudy aimed at his hands as he curls them into tight fists and then uncurls them. I stare at him for a while, trying to take in the image in front of me. He’s completely broken, it’s as if I’m looking at the sharp remains of what used to be a beautifully embellished mirror.
- Kaiser? - I call for him. He doesn’t react, the expression on his face is unbearably painful. He doesn’t cry anymore, he’s unable to.
His mind wonders off back to the long forgotten memories of the life he used to live, long before he was first introduced to kindness. Spiraling into the depth of agony and inability to change the situation… the most recent bruises start to hurt just like the old ones.
- Michael! - I call out again. This time he turns his head to look at me, his look full of dread, yet there’s still a string of hope in his eyes.
I never thought it’d feel like this seeing him cry. I never expected him to have such a look on his face. I know this look all too well. I’m taken aback by the abruptness of my realization. His head turns to look at his hands again, now gripping the linen bed-sheets. I reach out to place my hands on his shoulders as I sit on the bed, right beside him. I look at his tear drenched face wide eyed, my own eyes filling up with salty water. We stare at each other for a moment, silence saying more then words ever could. I pull him into a hug and I’m not letting go.
- Someday it will stop hurting, I promise… - I whisper through my accumulating tears and moments later I feel his own staining the fabric of my shirt.
I see it now, how wrong I was about him, how wrong everything he ever knew was and how wronged he was… In just a simple glance I learned more about who he was then during the month I worked as an assistant here. I’m holding a fragile selenite in my arms and I’m not letting go.
I take a look around for what seems like the first time since I sprinted to prevent him from harming himself. Curious players gather around to see the downfall of the strong and mighty Michael Kaiser. I can feel him gripping my blouse and trying to release himself from my strong hold, just to choke out the feelings that are stuck in his chest. I can't let him...
Everyone around keeps looking at us, their eyes eating up the sight in front of them. The more vicious ones are like vultures, watching their pray fall to it's death and decay.
- Get the nurses, quick! - I nearly yell at the coach. He runs off to the infirmary to get the needed help. I look over at Ness, probably the only one who knew and understood Kaiser in this whole facility. He is stunned, the grimm expression on his face tells me he didn't anticipate anything like that too.
- Ness, please, come to the infirmary later today. - I ask him quietly. He nods in agreement, his expression still the same as before.
Michael seems to have calmed down a bit, still sobbing on my shoulder, but not trying to make me let go of him. I hold him in my arms, his body weights on me, exhausted from the earlier outburst. He almost seems to have fallen asleep in the comfort of my embrace.
Nurses come back with the coach and check the overall state of the broken athlete, their conclusion being "He'll live". We get him to the infirmary and lay him on one of the beds, so he can rest and recover. He's almost asleep and he's still gripping the edge of my blouse... Guess he's desperate for someone to be with him right now. I shouldn't leave him alone in such a state.
I sit beside Kaiser's bed, watching over him as he drifts into sweet slumber. His eyes are red from crying and his eyelashes are glistening with leftover tears. I gently sweep the tear traces off his face with my thumb, he winces at first but quickly gets used to the sensation. He's like a stray kitten, longing for affection from every passing stranger. I wonder why he reacted the way he did, looking at the white ceiling of the infirmary. Perhaps, it's the pent up pain, accumulated throughout the years of committing to a competitive sport or maybe it's something related to his family, who I don't really know anything about.
A few hours pass until he wakes up. His hair is all messy, even more then it is usually.
- How are you feeling? - I ask him as I mix a painkiller with some warm water.
He doesn’t respond, his gaze is unfocused and cloudy aimed at his hands as he curls them into tight fists and then uncurls them. I stare at him for a while, trying to take in the image in front of me. He’s completely broken, it’s as if I’m looking at the sharp remains of what used to be a beautifully embellished mirror.
- Kaiser? - I call for him. He doesn’t react, the expression on his face is unbearably painful. He doesn’t cry anymore, he’s unable to.
His mind wonders off back to the long forgotten memories of the life he used to live, long before he was first introduced to kindness. Spiraling into the depth of agony and inability to change the situation… the most recent bruises start to hurt just like the old ones.
- Michael! - I call out again. This time he turns his head to look at me, his look full of dread, yet there’s still a string of hope in his eyes.
I never thought it’d feel like this seeing him cry. I never expected him to have such a look on his face. I know this look all too well. I’m taken aback by the abruptness of my realization. His head turns to look at his hands again, now gripping the linen bed-sheets. I reach out to place my hands on his shoulders as I sit on the bed, right beside him. I look at his tear drenched face wide eyed, my own eyes filling up with salty water. We stare at each other for a moment, silence saying more then words ever could. I pull him into a hug and I’m not letting go.
- Someday it will stop hurting, I promise… - I whisper through my accumulating tears and moments later I feel his own staining the fabric of my shirt.
I see it now, how wrong I was about him, how wrong everything he ever knew was and how wronged he was… In just a simple glance I learned more about who he was then during the month I worked as an assistant here. I’m holding a fragile selenite in my arms and I’m not letting go.
